Кімнату сонцем заливає ранок...
Летить сумною піснею з двора
матусі оксамитове сопрано,
збудивши... Рано... спить вся дітвора.
Нашвидкоруч заплівши туго коси,
морквинку з грядки вирвавши, спішу,
біжу босоніж, збивши срібні роси
із килима густого споришу.
Ховаюся від матінки, мов заєць, –
у мене море невідкладних справ!
Витягую з-за пазухи окраєць –
не розкришити б хлібчик серед трав,
бо це – для рибок. Он вже ціла зграйка
ганяє крихти, мов хлоп'ята м'яч...
Між горобцями цвірінчлива сварка,
війна за хліб, як агресивний «квач»...
Малий бичок стрибає біля тину,
йому вламала теж маленький шмат,
за що дістала штурхана у спину,
ще й до стіни припер, маленький кат...
Вишукує щось песик в своїх сховах...
ллю молочко котам біля дверей...
он півень кукурікає на дровах,
танцюючи фламенко для курей...
До моїх крихт вже котяться курчатка...
Гукнув поштар, і з торби з-за плечей
дає листа... із сургуча печатка...
Ех, прочитати б!.. та не вмію ще...
Матуся в двір пташиною влетіла
у світлім платті... Я завмерла, бо
вона така красива, стрункотіла!
Найкраща в світі! Правда! От... – їй-бо!
Розмови тихі за столом щоденні,
де на стільцях оббивку час протер...
Тоді було все звичне і буденне,
та невимовно дороге тепер...
8.02.2016 р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=642237
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 08.02.2016
автор: Світлана Моренець