Глибокий, невимушений подих на повні груди, віддалений погляд на світло останнього сонця. Усі заклопотані буденністю, вулик якийсь. Все таке другорядне, окрім легенького вітерцю, який добре відчувається на даху багатоповерхівки. Ось моя улюблена гра з цим «неуловимим гонщиком». Хто ще може стрибнути за вітром, обігнавши його?
Хто ж я? Ці надзвичайні стрибки, які не мають межі навіть до місяця, дивують усе людство. Не хочу я відповідати на їхні запитання. Живіть собі, крутіться. Я ж собі стрибну звідси на гору, що в чверті материка звідси. Дивовижно, захід сонця може бути нескінченним. Зміна пейзажів заворожує. Мало нових місць на цій блакитній планеті, але вони не набридають.
Є й своя романтика у перенасичених містах, що просто розливаються як річка навесні, але не на довго тут вистачає мене. Та й не проблема це взагалі. Вулики змінюються на чарівну природу просто за стрибочок. Так приємно лежати у м’якенькій травичці, посеред зеленого моря, де навіть перелітні птахи не часто зустрічаються. Свіжість повітря розриває емоції чимось приємним, ніби це запах самого життя. Вже й немає сили стримувати сміх і сила по всьому тілу зараз вирветься на зовні, ноги вже залізно-напружені! Вибух, коротка мить летючого простору і світ змінюється на підводний, темний, синій, все сповільнилось, несучи мене назустріч холодній темряві на дні океану. Від такого охолонули навіть думки. Ще трішки погляду у неминучу блакить і знову стрибок. На цей раз у жовтий світ, який вже кипить. Гарячий пісок сушить мене на очах, тепло таке дике, таке приємне. Але я тут не на довго, навіть не спітнію. Взявши в руку трішки піску, пропустив його крізь пальці. Дрібні піщинки летять до низу рівнесенькою смужкою, так неквапливо, так легко. Недосипавши увесь пісок, роблю новий стрибок на берег гірської, дзеркальної річки, де взагалі піску немає, лише гладесенька галька, нагріта на ніжному, не такому як секунду назад, сонечку.
Так спокійно, легеньке дзюрчання водички і тепло з моєї руки. Розкривши долоню, з неї вилетів той гарячий пісок, який тут вже не рідний і явно виділяється посеред одноманітної гальки. Навколо ні душі. Лише відблисками срібних спин зі мною говорить місцевий володар річки. Чудова планета. Не можна й уявити себе без неї. Тут усе насичене, усе просто кишить життям. Навіть цей кам’яний берег, по якому деколи стрибають птахи і приходить пити воду мій знайомий друг, що носить велетенські коренеподібні роги. Частенько ми тут зустрічаємось та й він вже мав би прийти. Легенький шумок зі сторони лісу, незграбна, несмілива хода по дрібній гальці і теплий подих в спину. Посмішка вималювалась на моєму обличчі. Швидко підвівшись, я повернувся і обійняв м’язисту шию благородного звіра. Як така потужна шия, по якій розлились видуті вени, у яких барабанить гаряча кров, може бути такою ніжною, що хочеться стояти і гладити по м’ягкій шерсті де самого вечора. Прекрасні враження. Попивши кришталевої води, ми вже разом повернулись назад до лісу до зграї таких же величезних тварин, що вже влягались клубочками спати. Поклавши голову на спину своєму другу, він обігнув мене, ніби піклуючись про моє тепло, так обережно, щоб не зачепити своєю кореневою зброєю. Чудове місце для сну.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=639171
Рубрика: Портретна поезія
дата надходження 27.01.2016
автор: Ремаєв Сергій