«Цей світ живий витворював не бог,
А чоловік з Адамової глини…»
Іван Драч. УКРАЇНСЬКІ КОНІ НАД Парижем
Здається, є підстави сперечатись,
Та от біда, про те не віда кіт,
Що ніжиться на сонечк, у й курчатко,
Що виклюнулось в наш яскравий світ.
В той самий світ, що виліпили люди,
Чи сотворив для тих людей Творець.
Підстави є. Та я таки не буду
Шукати суперечок. Хай їм грець!
Я теж, як кіт, на сонечку поніжусь,
Я буду безтурботним, мов курча,
Я горобцем схоплю ранкову свіжість,
Я піснею прикинусь для дівчат,
Щоб цілували їх вуста медові
Душі моєї щедрої слова…
Нехай позаздрять хлопці гонорові,
Яких я гарних, ніжних цілував!
Нехай в Парижі заздрять на Монмартрі,
Що степом був, копита відчував,
Що був сльозою на щоці у Катрі,
Що п’ятами від хати не кивав;
Що зрозумів: сам стугоню у скронях,
Коли в мені проснеться цілий світ;
Що відчував: це в українських коней
Я вітром вилітав із-під копит;
Що був я скрізь, де крутять буревії,
Тим деревцем, що гнеться до землі;
Що світлом був і дарував надію,
Яку згубили люди у імлі…
Що брав до рук шматки твердої глини
Й ліпив із неї свій маленький світ,
В якому п’ють гіркі меди полину
І музика летить із-під копит.
А я позаздрю коням над Парижем,
Бо їх торкалась майстрова рука,
Позаздрю сонцю, адже коней ніжить,
І віжки лише на ніч відпуска.
2012
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=638809
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 26.01.2016
автор: RedkaSM