І все на світі треба пережити,
І кожен фініш це, по суті, старт,
І наперед не треба ворожити,
І за минулим плакати не варт.
Ліна Костенко
І за минулим плакати не варт… Не варт… Але їй сьогодні хотілося плакати – і за минулим, і за сьогоднішнім. Та кожен плач – то шлях до очищення, до облегшення душі. Тому вона не боронила сльозам виходити назовні з її тіла. Якби ж то тільки вони йшли і забирали все те, що отруювало її кров, стискало серце важкою брилою, наповнювало груди незрозумілим щемом.
То чому їй хотілося плакати? Три дні вона не мала можливості Його (того, що замінив їй сонце) ні чути, ні бачити. Хоча яке то чути-бачити крізь мережу? І все ж…
Він міг би подзвонити, дізнатися, чому її немає. Він міг би, міг, якби відчував у своєму серці те, що відчувала вона, чи, принаймні, співчував їй. Три дні її немає. Але його це не тривожить, не бентежить, не переймає, не виводить з рівноваги. Вона для нього – сіра точка, одна з голів, які змішалися у натовпі людей, одна з молекул кисню, безліч яких крутяться у повітрі довкола Його непересічної особи.
Ці три дні – це дні її випробування. Нічого в світі не буває просто так. І цей комп’ютер, що поламався, поламався не просто так, а для того, щоби вона переосмислила своє життя, свою позицію, свою дорогу. І вона переосмислила. Вона зрозуміла, що шлях, яким вона йшла останнім часом, хибний. І що він їй не принесе того, що прагнуть і на що заслуговують її душа і тіло. Доля розкладає знаки. Доля підказує. Чи прислухається вона до голосу долі?
А ще був сон. В ту останню третю добу. Їй давно не снилися сни. Хоча вона, лягаючи спати, не раз просила ніч подарувати їй якийсь сюжет, якусь підказку. Та даремно просила. Нічого не снилося або вона не пам’ятала снів, коли прокидалася.
І ось сьогодні звершилося. Їй приснилося, що вона на вокзалі. Що зайшла у потяг, котрий мав їхати до Києва. Поклала дорожню сумку і малу жіночу на сидіння. Підійшов провідник. Вона спитала, чи він візьме її без квитка. Він відповів, що ні, і що вона ще зможе його узяти, бо до відправлення є 5-10 хвилин. Вона залишила речі і вибігла на перон. Але що то за вокзал? Він не схожий на жодний з тих, які вона знає. Ходила, шукала касу і, зрозумівши, що не встигне купити того білета, метнулась назад. Вона бігла, зістрибнула навіть з якоїсь висоти, щоби не йти по сходах вниз, не тратити зайві секунди, успішно зістрибнула, не впала. На неї дивилися люди. Але вона продовжувала бігти. І ось нарешті потрібний перон. Вона бачить свій потяг. Та він рушає, якраз тоді, коли їй залишається пробігти якихось метрів п’ятдесят до хвоста. Вона махає руками. Та, мабуть, цього вже ніхто не бачить чи не хоче бачити. Вона зупиняється і думає:
- Не встигла. А це було важливо для неї – поїхати цим поїздом, у цей час. У потязі речі, а ще сумочка, в якій гаманець із грошима, зарплатна та ряд інших карток. Але у ній немає паспорта. Це добре. Принаймні, з паспортом не буде мороки. А може й краще було б, якби він там був, за ним би визначили, чиї речі залишені. Що робити?
З такою думкою вона прокинулась. І зрозуміла, що цей потяг, який втік від неї, - це її мрія, її кохання, все, що мало цінність для неї… Квитка у неї не було, тобто і права на все те, що вона вимальовувала собі, не було. І що тепер їй треба починати жити спочатку. Знову спочатку... Їй хотілося плакати. Їй хотілося плакати тому, що її початки ніколи не мали щасливих кінцівок.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=636638
Рубрика: Інша поезія натхнення
дата надходження 18.01.2016
автор: Крилата (Любов Пікас)