Дощ...
Сіро...
Чорно...
Біло...
Старі будівлі, вкриті з даху й нижче
Намистом і піщаним, й кам'яним...
Дощ-прадід сіє, вітер тихо свище,
Окутав велетів квітчастий дим...
Те місто в ту пору пізнаєш краще...
А от і ми... Промокли до нито́к...
Лишили нас отут напризволяще
Посеред цих бруківок і квіток...
І раптом голос лине із веранди:
"Хіба будівлі скажуть щось тобі?!
Те місто є німим! І без питання!"
Ой, далебі? Ой, далебі?
Та ви пригляньтесь десь разів багато...
В архітектури людських мов нема,
Але вона покаже тобі й свято,
І смерть, і горе пані та "німа"!
Вона не є "німа"... Та і не була!
Бо нашими словами як метне,
То наше сміттєзвалище б відчула...
Її тоді вже кожен омине...
А так... Ніхто і правди не розкаже,
Бо все - легенди, витівки, казки...
Когось вона - зігріє і розважить,
Когось - остудить на сумні мазки...
Співав дощ з вітром і з зеленим листям
Симфонію замовчаних розмов...
Нас остудило і зігріло німе місто,
Подарувало тишею любов...
16.01.16
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=636453
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 17.01.2016
автор: Systematic Age