Замела зима квіти мої,
Та думкам не спинитись ніколи,
Вони линуть в нічній тишині,
Як стрімкі і розгнуздані коні.
Рвуть мене то вперед, то назад,
І немає від них супокою,
Не спинипи їх плину ніяк,
І вітрами, снігами й грозою.
Переплівся з думками мій сон,
Ніби в небо я маю злетіти,
І дзвенить мені стогін - тризвон,
І я чую землі заповіти.
Чую предків своїх заповіт,
І немає кінця його плину,
І той клич вже звучить на весь світ:
-Порятуйте свою Україну!..
Я лечу, оглядаюсь назад,
І вже бачу врага-супостата,
І гуркоче, як грім, як набат:
-Україна в біді, у лещатах!..
Там на сході давно йде війна,
І ворожа там зброя гуркоче,
Не потрібна нікому бійня,
Та спинить її ворог не хоче.
А народ придавили пани,
Що виходили ніби з народу,
Всі багатства собі загребли,
Спонукають людей на покору.
Та і влада була в нас завжди,
Що про себе лиш дбала і дбає,
Бо ж у владі ті самі пани,
Що для себе закони приймають.
Та я вірю в батьків заповіт:
Ми не станемо більш на коліна,
Нехай чує увесь білий світ:
- Ми врятуєм свою Україну!..
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=636006
Рубрика: Лирика любви
дата надходження 15.01.2016
автор: геометрія