Настав ранок. За вікном вже бринить спів пташок.
Маленька Ганнуся вже давно не спить, - певне, ще з шостої ранку. Вона б мала насолоджуватись безпробудним сном, як будь-яка малеча у її віці. Втім, вона завжди рано прокидається. Раніше за усіх у домі.
Бабуся ще спала, коли Ганнуся розплющила свої оченята, що здавались досі заплаканими після вчорашньої ночі. Маленька дівчинка непомітно, тихенько, аби не розбудити бабусю, яка виглядала втомленою, піднялась зі свого ліжка і навшпиньках підійшла до вікна.
На вулиці світало. Сонце прокидалось і виходило зі свого прихистку, зі свого маленького, втім, безмежного барлігу, де воно щоночі відсипається, аби зранку не мати синців під очима. А Ганнусі якось все одно: будуть у неї синці чи не буде їх… Вона просто любить насолоджуватися ранковою природою.
Тим паче, сьогодні повертаються мама з татом. Вона так чекала цього дня. Щовечора дівчинка, лягаючи спати, викреслювала у своєму календарику кожен день без них. А сьогоднішній день в цьому календарі був обведений яскраво-жовтим маркером, яким було старанно виведено, з простих ліній і не надто простого кола, симпатичне і веселе сонечко.
Їй так не вистачало батьківського захисту, материнської ніжності і їх спільної любові, опіки, ласки і неймовірного тепла, яке вони могли б їй дати, лише обійнявши на ніч.
Вона приклала своє рученя до віконного скла так, ніби серденьком відчувала: зараз вона побачить батьків.
І ось, раптом, під’їхало таксі. То було жовте авто. Мабуть, воно зручне всередині. А ззовні виглядало не дуже. Якесь воно.. по-вінтажному старе. Втім, Ганнуся асоціювала його з великою жовтою цукеркою M&M’sу. І вигляд цього авто зовсім її не хвилював і ні краплі не цікавив.
У неї взагалі весь світ складався з солодощів. По сусідству був дім з солодкої вати, а он там, – на протилежній вулиці, прямо напроти, – стояв будинок з такого ненависного їй какао і огидної манної каші, з якої бабуся частенько готувала шоколадні маффіни. Це були єдині солодощі, які Ганнуся відверто ненавиділа, її прямо нудило від них. У цьому будинку жила одна жінка, яка постійно кричала на Ганнусю, коли та бігала по подвір’ю. Їй було начхати, що це лише дитина. Вона ненавидить шум. Та й взагалі, ненавидить дітей. От і Ганнуся їй не припала до душі.
Та сама дівчинка не надто засмучувалась з цього приводу. Її більше засмучувало те, що вона надто мало часу проводить з мамою і татом.
Вона знову почала роздивлятись подвір’я. Вулиця для Ганнусі складалась з пряників різної форми і різноманітного забарвлення. Найбільше дівчинка любила, мабуть, усі кольори райдуги. А ще їй до вподоби був білий колір. Ганнуся ж не знала, що він, власне, і є тією веселкою, що саме він в собі має усі ці кольори райдуги. А тому, вона вважала, що це цілком різні кольори і завжди білий відділяла від веселкових, а веселкові від білого. Надто він Ганнусі видавався особливим.
Дівчинка продовжувала огляд вулиці. І, раптом, у вікні замайоріли знайомі обличчя, які щойно вилізли з таксі. «Мамо… Тату… Не може бути…» - подумала Ганнуся.
- Мамо! Тату! – кричала дівчинка, не затихаючи, і побігла до дверей.
І ось вони зайшли у дім – такі рідні і чужі. Вона їх кілька місяців не бачила. Ще б трішки і, мабуть, Ганнуся б забула, як вони виглядають. Хоча, ні! Вона б не забула. Хто-хто, а вона – точно ні!
- Усім привіт! – водночас сказали мама і тато дівчинки.
Ганнуся стояла непорушно біля порогу і не могла натішитись, що нарешті приїхали її батьки. Двері ще були відчинені. В дім заходив легкий теплий вітерець, який розвівав Ганнусине волоссячко – довге, руде і хвилясте. А сонечко, що освічувало поріг, вказувало своїми промінчиками на щічки і носик дівчинки, на яких виднілись де-не-де малесенькі руденькі веснянки. Воно, наче підказувало батькам: «Поцілуйте ж ті веснянки нарешті! Вона так чекала цього!».
Батьки привезли сувеніри з Португалії і вже роздавали дідусю та бабусі подарунки. А Ганнуся усе стояла коло порогу. І тут до неї підійшла її мама. Між іншим, Ганнуся дуже на неї схожа, бо така ж красива, руденька, зеленоока, струнка, з кирпатим носиком і ледь видимими веснянками. У них різнились, здавалось, тільки параметри тіла і ім’я: у мами – Марія, а у неї – Ганнуся.
Марія присіла біля доньки і взяла її руку в свою, піднявшись в повний зріст і повівши малечу до кухні.
- Донечко! Сонечко ти наше! Поглянь, ми привезли тобі подаруночок! – промовила вона до дівчинки.
- Який подаруночок?
- А ти сама подивись – це сюрприз!
- Та не треба мені ваших подарунків і сюрпризів!!! Їдьте назад у свою Португалію! Чи як там її… - сказала Ганнуся, розплакавшись, і зірвалась до себе в кімнату.
Вона бігла щосили, ніби втікала від якоїсь небезпеки. І чим дужче вона бігла, чим дужче хотіла потрапити в кімнату, тим далі здавались омріяні двері. А все тому, що вона втікала сама від себе. Ганнуся так би хотіла підбігти до матусі, до татка, аби обійняти їх і розцілувати, аби розплакатись у них на руках, як колись, аби розповісти їм, як їй було погано без них, аби сказати, що вона сумувала за ними і, що вона дуже сильно їх любить… Але вона не може. Язик, наче зв’язаний, наче потрапив в полон. А це все та дурнувата образа! Звісно ж, хто ж інший може бути злодієм, який вкрав Ганнусиного язика і її дар мови?! Тільки образа!
Врешті решт дівчинка таки дісталась до дверей у свій власний маленький простір, у свій світ. Вона відчинила двері, оглянулась на мить, зайшла всередину і зникла, зачинивши за собою дверцята.
Ганнуся інакше собі уявляла цей день. Зовсім інакше. А він от так погано закінчився, розчарувавши усі очікування дівчинки.
«Чому так, Боже?! Чому?!» - думала дівчинка, звертаючись до небес зі складеними рученятами, крізь гарячі сльози, що обпікали малі рожеві щічки своєю солоністю і високою температурою. Та, на жаль, вона ніяк не могла почути відповіді. Мабуть, її молитви і питання не доходять до Бога. Мабуть, навіть її янгол, навіть сам Бог покинули її. Усі покинули! І нікому вона, – мала нікчемна дівчинка, – не потрібна. А особливо, своїм батькам. І це ще й у її власний День народження!
Якраз найбільше Ганнусю мучило те, що вони забули про її День народження і навіть не привітали хоч одним слівцем. Як вони могли забути про День народження своєї власної дитини?! Їй цього ще не дано було зрозуміти. Це було для неї цілком неприйнятним.
Усі ці думки ятрили душу дівчинки і шматували її маленьке серденько, що билось у невідомості, відчуваючи щось нове і незнане раніше. А, втім, Ганнусине серце залишалось досі таке ж добре, наївне і любляче. Проте, образа гнітила її, мучила, з’їдала зсередини і Ганнуся не могла їй поки що противитись.
«Я люблю вас, мамо і тату! Люблю! А ви мене?» - спитала подумки дівчинка, так і не почувши заповітної і такої очікуваної та бажаної відповіді. І знову заплакала.
За вікном раптом почав падати дощ. Насунули хмари. Подув вітер. Мабуть, скоро літо віддасть п’єдестал першості панянці осені. А, можливо, це просто небо плаче разом з Ганнусею.
Марія і Дмитро (батько дівчинки) піднялись нагору. Вони стояли під дверима Ганнусиної кімнати, Марія почала плакати. Чоловік обійняв її, поклавши Марійчину голову собі на плече. Його непокоїв стан дружини, але й доньку він розумів. Адже дитині не потрібні для щастя ніякі дарунки. Найкращим дарунком стане любов. Бабусі навіть не довелось говорити з сином і невісткою. Вони самі усе вже зрозуміли.
Ганнуся почула крізь двері материні сльози. Раптом щось защеміло у неї в грудях, наче хто притиснув їй легені, не даючи ані вдихнути, ані видихнути. Серце їй стиснулось і почуття провини почало мучити, як ніколи раніше. Вона зрозуміла, що варто навчитись пробачати злі вчинки, як написано у Біблії.
«Зле записуй на піску, добре – на камені! І ніяк не навпаки!» - згадалось їй раптом з уроку християнської етики у дитсадку. Ганнуся, ніби знову почула голос своєї вчительки, своєї виховательки, яка щоразу повторяла у неї в голові одні і ті ж слова. Врешті решт, дівчинка наважилась піднятись з підлоги. Вона стала на свої малі ніжки, підійшла повільно до дверей і відчинила.
До кімнати крізь прочинені двері ввійшли батьки і бабуся з дідусем. І тут, неочікувано для всіх, Ганнуся промовила, ледь чутно бурмочучи собі під ніс:
- Вибачте, мамо і тату! Я не хотіла… Більше не буду!... – і знову почала плакати. Тільки то вже були інші сльози. То були сльози каяття.
Марія і Дмитро підійшли до доньки і, вперше за довгий час, обійняли її, пишаючись тим, що вона у них така розумниця, бо ж змогла сама вибачитись першою. Ганнусі стало так тепло, так зручно в обіймах батьків. Її тато взяв до рук ляльку, яку вони привезли для доньки з Португалії і показав їй цю нову іграшку.
- Ось, це тобі, моя маленька принцесо! Це від нас з мамою у твій День народження! – промовив Дмитро, подаючи Ганнусі нову ляльку.
Дівчинка була тепер щаслива, бо ж вони таки не забули про її свято і їй вже було все одно: буде у неї лялька чи не буде. Але вона взяла іграшку до рук, пильно роздивилась з усіх боків і зраділа новій забавці. Такої у неї ще не було. Ганнуся поцілувала матусю, тата, бабусю і дідуся та сіла на підлозі, аби погратись новою іграшкою і потішитись її пречудовим вбранням.
Невдовзі хмари у небі розійшлись і дощ припинився. Лише злегка подував вітерець. Осінь таки ще далеко. Ну, і добре, бо є ще час порадіти теплому літечку!
Усі спустились до вітальні, а бабуся покликала Ганнусю, аби й собі привітати малу онуку. Вона показала їй красиву сукню, яку дівчинка згодом вдягнула на своє маленьке, втім, таке щасливе свято. Адже вона тепер не самотня. Янгол таки не покинув її і Бог почув Ганнусині молитви.
Ганнусина бабуся, Орися Григорівна, спекла святковий торт для всієї родини, а її невістка, мама маленької іменинниці, вже встигла накрити на стіл.
Усі вже сіли до столу і тут вийшла Ганнуся: вона була в прекрасній сукні, яка дуже їй пасувала. Бабуся ще й зробила їй такі чудові косички. Це був, мабуть, найкращий день у Ганнусиному житті, коли усі її рідні разом з нею змогли зібратись біля столу у такий важливий для неї день, її свято – у її День народження. Вони всі, вперше за такий довгий час, були дуже щасливі.
За вікном, тим часом, тривало літо. А хіба ж можна влітку бути нещасними?...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=635325
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 12.01.2016
автор: Іванна Западенська