Вже нічого не буде так само, як було раніше,
Що би ми не робили, які б не казали слова.
Вітер в грудях моїх завиває усе жалібніше,
І емоцій натягнута вкрай у душі тятива.
Що сплило по воді, те шукати вже сенсу немає.
Що горіло в огні, те не стане ніколи цілим.
Моїм внутрішнім криком мене на шматки розриває...
Розчиняюсь у хмарах сріблястих, мов скурений дим.
...і лечу, і кружляю... над світом змарніла примара.
Та співаю пісні про спаплюжену Квітку-Любов.
Доглядала її... А вона - це спасіння? Чи кара?
Що, коханий мій, ти у пелюстках її віднайшов?
Я знайшла стільки щастя... і стільки ж пізнала печалі.
Все плекалась в долонях... і їх же вмивала слізьми.
Я так хочу минуле прогнати від себе подалі...
Шкода, більше не будем такими, як в юності, ми.
12.01.16.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=635303
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 12.01.2016
автор: Богданочка