Коли я приходив до тебе, я був собою,
я забував усе , що зі мною було до того,
що на світі є війни, життя, наче поле бою,
кораблі, літаки, моря, океани, дороги.
Коли я приходив до тебе, усе зникало,
що могло принести мені будь-який біль чи шкоду.
Ти мене лікувала і склеювала дзеркала
всі, що я розбивав. Ти ховалась, та я знаходив.
Тільки я знав завжди де потрібно тебе шукати,
хоч, по суті, тобі ніхто я, чужий, сторонній.
Бо якими б міцними не були думки-канати,
ти їх рвала. Бо краще - воля, аніж - в полоні.
Ти любила осінні парки, вечірню осінь.
Цих дволиких людей, що навколо, минала б тричі.
От згубитися б знову вкотре в твоїм волоссі!
От відчути б твою долоню знов на обличчі!
Щоб забутися, щоб забути про все на світі,
що життя - це театр і всі захопились грою.
Так набридло між манекенів повільно тліти.
Хочу знов спалахнути хоч би на мить собою.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=634890
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 11.01.2016
автор: Любомир Винник