У родині Нестеруків усе змінилось відтоді, як з’явилась маленька Ганнуся. Ця дрібна, незграбна, та вже така проворна істота, схожа на маленьке звірятко чи ж мішечок зі шкіри, наповнений всілякими витребеньками, рухала своїми пальчиками, неначе павучими ніжками, які щойно почали плести павутиння життя. Дівчинці були раді геть усі. Вона, ще до своєї появи на світ, стала довгоочікуваною і заздалегідь улюбленою донечкою для своїх батьків і, так само, онучкою для своїх дідуся та бабусі.
Нікого зовсім не напружував нічний плач Ганнусі, що пробуджував зі сну навіть коників-стрибунців на вулиці. До речі, вона – дитина літа. Ганнуся народилася раннього червня, коли сонце ще перебувало перед вибором: стояти нижче чи піднятись вище над рівнем ґрунту на нашій планеті.
Усі без винятку любили турбуватись про дівчинку і нікому це не створювало жодних труднощів. Щоправда, майже цілковита безтурботність Нестеруків тривала недовго…
Ганнуся росла не по роках, а по днях. Її маленькі щічки наливались рожевим рум’янцем і повнішали відтінками ще такої наївно-дитячої, прозорої чистоти. Усе частіше дівчинка починала ставити своїм батькам запитання, на які вони були не в силі відповісти. Ніхто не розумів: звідки ж ця малеча може знати, як загнати батьків у глухий кут.
А вона й сама не знала, не могла зрозуміти, ніби це й не вона щойно запитувала про те чи інше явище, про той чи інший предмет, про ту чи іншу особу. Так, наче це робив хтось інший замість неї.
Ганнусині батьки майже цілодобово почали зникати на роботі – треба ж якось на життя заробляти і донечку на ноги піднімати. Але маленькій дівчинці цього не зрозуміти, для неї це було в новизну і вона просто не розуміла: як якась робота може стати важливішою, ніж вона?
Мала Ганнуся плакала ледь не щовечора, але намагалась робити це так, щоб ніхто не бачив. Вона відчувала стільки нових емоцій: страх, гнів, образа, смуток… Усе перемішалось докупи, неначе каша у каструлі Ганнусиної бабусі. І вся ця сукупність відчуттів породжувала нові і нові думки, нові і нові емоції. Маленька дівчинка відчувала себе геть самотньою у своїй же ж власній родині. Бідолаха не розуміла: чому усе саме так, чому не можна інакше… Зрештою, хіба може вона – якась мала дівчинка – бути важливішою за їх дурнувату роботу?! По щічках дівчинки покотились гарячі сльози. Як же вона ненавидить ці самотні вечори! І так щодня! Коли мама і тато йдуть на роботу – Ганнуся ще спить, а коли повертаються додому – вона вже спить. А тепер вони ще й на заробітки поїхали. До якоїсь там Португалії…
«Хм, подумаєш! Ну, й нехай! То й залишайтесь у своїй нікчемній Португалії!» - думала Ганнуся, гнівно насуплюючи брови, аби не заплакати. Та, як вона не намагалась, нетерпеливі і некеровані сльози знову полились маленькими струмочками по, щойно вже змочених, червоних від гніву і вологих щічках.
Майже увесь час Ганнусю виховували її бабуся і дідусь, яких вона дуже любила, але ніколи не була з ними слухняною. Окрім цього, у дівчинки щомісяця була нова няня. Ви спитаєте, чому щомісяця нова? Тому, що дівчинка була надзвичайною бешкетницею і, наче спеціально, постійно діяла усім на нерви.
Та ж, хіба не зрозуміло, чому вона так робила? Вона ж просто хотіла, аби поруч з нею залишились її мама і тато, аби вони міцно її обійняли, втішили і провели з нею хоча б один день… Але усе це здавалось дівчинці вже нездійсненною і далекою мрією, лише її сном, маленькою ілюзією, яку вона сама собі збудувала.
«Та які ж вони після цього батьки?! Кинули мене напризволяще!» - лунало в Ганнусиній голові.
Щоразу її малесеньке серденько ставало все більш нещасним. Дівчинці здавалось, що весь світ навколо неї руйнується і це вже не можна зупинити.
Вона весь час відчувала себе сиротою, маючи батьків. Вони, ніби є, а ніби їх і нема…
Щоночі Ганнусі снився один і той же сон, де вони з мамою і татом разом гуляли по чудовому парку одного прекрасного сонячного дня. Та, раптом, туди прийшов злісний велетень, якого називали Роботою. Очі його, страшні і кошмарні, світились дивним світлом, а рот розходився у безглуздій усмішці, як у клоуна. Робота був просто величезний і він взяв в полон маму і тата, почавши насміхатись над маленькою Ганнусею. Над парком нависли чорні-чорні хмари, почало гриміти і небо розколювала блискавиця. Усе почало раптом тріскати, наче тонкий лід, ніби скло, яке щойно розбили. І, як не намагалась Ганнуся усе втримати, - нічого не виходило, усе було марно. Батьки навіть не противились Роботі і покірно йшли за ним, залишаючи свою маленьку Ганнусеньку, - таку беззахисну, настрашену і засмучену, - цілком самотньою…
- Ні-і-і-і-і! – закричала, прокинувшись від кошмару, Ганнуся.
Відчайдушний крик дівчинки почула бабуся і піднялась нагору, аби дізнатись про те, що ж там сталось. Зайшовши в кімнату онуки, вона побачила Ганнусю, сидячу на ліжку, зі сльозами на очах, що бриніли на її війках, наче краплі води на бурульках навесні: от-от зірвуться і впадуть додолу.
- Ох, моя бідолашна маленька дівчинко! Не засмучуйся, усе буде добре! Що змусило мою онуку плакати? – промовила бабуся, дивлячись на дівчинку з неймовірною турботою і любов’ю.
- Нічого! Чого Вам треба, бабусю? Навіщо Ви зайшли в мою кімнату?! Хіба не бачите, що я збираюсь спати? – з гнівом відповіла Ганнуся.
- Пробач! Я, мабуть, справді дарма прийшла. Просто я почула крик і вирішила зайти до тебе – раптом, щось сталось. Та, якщо бажаєш, - я можу піти, сонечко! – розхвилювавшись за онуку, сказала бабуся.
- Ні, бабусю! Пробачте мені! Прошу, не йдіть! Залиштесь зі мною, бабусю, будь ласка! – відповіла дівчинка і голосно заплакала.
Бабуся зрозуміла, що справи погані, і підійшла до онуки, аби пригорнути її. Вона лагідно обійняла Ганнусю за плечі і міцно приголубила до себе. Бабуся відчула серцебиття малечі, її теплоту і… вогкість її великих світло-зелених оченят. Здавалось, усе довкола ставало мокрим від сліз дівчинки і наповнювалось водою; усе навколо плакало разом з Ганнусею. Бабусі щеміло у серці за свою рідну онуку, і вона вже й сама засуджувала сина і невістку, що ті так жорстоко вчиняють з маленькою Ганнусею. Та було одне «але»… Вона не могла нічого зробити, бо ж розуміла, бо ж добре знала, як воно: виживати за ниці копійки у цій країні, що й не може до пуття потурбуватись про свій власний народ, який знемагає від бідності і безперспективності. А найбільше страждають такі ж діти, як Ганнуся… Саме вони відчувають відсутність батьків. Саме вони не відчувають їх присутності у своєму житті. І ким же вони виростуть? Хто їх виховуватиме? А державі абсолютно начхати, ніби їй ніколи не стояти перед Богом…
Усе це обурювало бабусю, але водночас, це пробудило у ній такі відчуття… Здавалось, бабуся ненадовго перенеслась у своє дитинство, що здавалось їй нікчемним. Вона не бажала такого ж дитинства онучці і, саме тому бабуся вирішила поговорити з сином, а поки що вона просто залишиться поряд з цією малечею, аби та не відчувала себе нікому не потрібною…
Подумати тільки! Хіба можливо таке: мати повну родину і бути сиротою водночас?
Як виявилось, у нашій країні чудес можливо усе…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=634594
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 09.01.2016
автор: Іванна Западенська