Летять роки неначе навіжені,
Спиніть їх, люди, вже не ті часи!
І не гризіться між собою, як скажені,
Носіть у серці крапельку краси.
Діди й батьки ридають у могилах,
Спостерігаючи, яке у нас життя.
Та щось змінити в них немає сили,
На цьому і засноване буття.
Шануймо мить. Ростуть в нас діти й внуки,
А ми все рвемося і рвемося кудись…
Та ще прийде нежданий час розлуки,
Той не вмирає, хто не народивсь.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=633633
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 05.01.2016
автор: Віталій Назарук