[b]Присвячую
моєму дідусеві
Лободі
Івану Васильовичу, репресованому
в 30-х роках
(посмертно)
[/b]
Напівживі, в чоботях драних,
Йшли по Сибіру мужики,
А на кашкетах в тих, що гнали,
Червоні сяяли зірки.
Погони щедро плечі вкрили,
Хто відставав, наганом били.
Свої вели своїх. О, жах!
І навіть рилися в речах,
А ті дивились на це тихо,
Немов передчували лихо.
- Пануйте зараз, прийде час –
Доноси будуть і на вас,
Бо ця лиха, страшна машина
Добру ніколи не служила.
А гріх взяли собі який! –
Сказав один: «Ех, мужики!..»
Тай мужиком назвати сором:
Йому лиш тридцять, може, сорок,
Іде і думає про те,
За що взяли, де смерть знайде.
А ще ж назвали як, «уроди»,
Що ворог я свого народу.
Я чесно й важко працював
І господарству лад давав,
Сім'ю створив, дітей вже маю,
Дружину-зіроньку кохаю,
Віддав нажите все в колгосп,
Не вдовольнив, мабуть, когось.
Виходить, що й життя потрібне,
Хоча було воно безрадісне і бідне.
А той он, каже, був військовим,
Дисциплінованим, зразковим –
Донос хтось тихо накатав
І без жалю віддав катам.
А цей – святий – хреста зірвали
І, що робити з ним, не знали,
Жбурнули, дурні, в бур'яни.
Якої ж мами ви сини?
Той, навіть, вчений ступінь має,
А, може, він багато знає?
За що держава з ними так?
Чи саме треба роботяг,
Щоб рудники запрацювали,
Щоби прорить нові канали,
Заводи, шахти збудувать
Тай непокірних залякать?
Скажіть, ну, що це за держава,
Щоб свій народ так обижала,
Щоб знищувала кращий цвіт,
Хто дасть мені на це одвіт?
Чи маєм право забувати,
Перш ніж нову вже будувати,
Чиї життя у рудниках,
Дороги на чиїх кістках?
Все будувалось безкоштовно
І виглядало не жертовно,
А просто, треба люд навчить,
Як «по-совецкі нада жить».
Пройшли роки, та пам'ять мучить:
Чи ми такі вже невезучі?
Чи можна жить, не знавши тих,
Бадьорих, мужніх, молодих,
Що жертвами режиму стали?
Чи вистачить у серці сталі
Доносів більше не писать
І вже нове життя тесать
Та відшукати ті могили?
Ба, навіть, їх не хоронили…
Щоб не було у нас вже зроду
Придуманих «врагів народу»,
А був народ, як моноліт,
На тисячі, мільйони літ.
Історію вже не змінити,
Її нікому не спинити,
Хоча й дозволили тоді
Убивчій, нелюдській ході
Пройтися нашою землею,
(Лиш нам вона була своєю...)
Придбати треба було вила,
Щоб поплатились за провину
Ті, що останнє відбирали
І до Сибіру відправляли,
Ті, що служили компанам.
Щоб стало це уроком нам!
Чи глузду вистачить колись,
Щоби з колін ми піднялись,
Розправили і груди, й плечі,
Подбали толком про малечу,
Трудилися хоча і в поті,
Та для дітей і для народу?
Держава дбала щоб про нас,
Я вірю, прийде такий час!
Щоб кожен знав, живе для чого,
Совіта дам усім такого:
Живеш ти в місті, чи в селі –
Ти на своїй святій землі,
Яка від пращурів дісталась,
Тут проживи і свою старість.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=633093
Рубрика: Історична лірика
дата надходження 03.01.2016
автор: Ганна Верес (Демиденко)