Вірити у повінь порожнечі,
Що притчею лягла на серце сліпоти.
Та відродила слух.
Хтось відслужити має всю рігведу покарань.
Тебе поклали з осторогою, розсипавши пісок.
Отож, моя пустеле, ти шепочи зізнанням ночі,
Я ж вилущу всю гіркоту із мови,
Стративши її до омертвінь.
Ми стрінемось відзавтра
І не знайдемо слів.
Хай зустріч стане німотою.
Ми будемо чекати,
Хто ж першим вийме око,
В якому буде відблиск тіла в наготі.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=629832
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 19.12.2015
автор: Олена Ганько