Десь в лісочку круг озерця жили мавки, не тужили,
І щороку на Андрія во́ни со́бі ворожили.
Як зозуля часто кука - скоро вже прийде коханий,
А, як вітер дме поволі - буде той юнак прегарний.
Ходять мавки, все шукають собі свічок - ворожити,
Щоб дізнатися нарешті, коли мають заміж вийти.
Ось знайшли нарешті свічки і безмежно вони раді,
Вже ніщо їх ворожінню не постане на заваді.
Вийшли в поле, посідали у траві зеленоокій,
От щастить - немає снігу, не простудять свої боки.
Ворожили, ворожили, - а коханого не видко,
Виглядають в усі боки. Хтось іде. А звідки? Звідки?!
Що робити? Видом вабить. Закохається негайно.
Ох, невже ж то помилились, то лише єнот звичайний!
Так сиділи аж до рання, потім в нірку повернулись,
Ворожили, ворожили, а з коханим не зіткнулись.
А мораль оцій сатирі, чи ж лише звичайній байці:
Ворожи - не ворожи, не знайти кохання мавці.
Посеред собі подібних, кожен хай любов шукає,
І в майбутнє хай ніколи краще сам не заглядає...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=628225
Рубрика: Байка
дата надходження 12.12.2015
автор: Іванна Западенська