Любов ближніх

   Затишний  дворик  на  вулиці  М.  Закревського  зустрів  її  давніми  спогадами.  Лідія  присіла  на  лавочці  і  їй  ніби  вчувся  дитячий  сміх,  що  лунав  із  напіввідчиненого  вікна  третього  поверху  двох  кімнатки,  де  вони  дружною  сім’ю  проводили  довгі  зимові  вечори,  такі,  як  от  цей,  -  теперішній  та  нині  він  інший.  Сумна,  крива  усмішка  пробігла  зморшкуватим  обличчям,  а  погляд  знову  прикипів  до  вікна  квартири,  в  якому  загорівся  ясний  вогник.  
   Світло,  ніби  за  помахом  чарівної  палички,  вмикалось  почергово  і  нараз  у  багатьох  вікнах  довгої  п’ятиповерхівки,  що  стояла  напів  кругом,  а  з  неба,  всіяного  мерехтливими  зорями,  повільно,  тихо  спадав  на  неї  білий,  лапатий  сніг  і  вона  заціпеніло  дивилась  на  цю  красу,  а  до  горла  вже  підступав  клубок  болі,  витискаючи  глибинні,  беззвучні  сльози.
     Рвучко  підвівшись,  Ліда  витерла  терпкі  сльози  і  швидко  пішла  геть,  а  їй  у  спину  доносились,  закарбовані  в  пам’яті,  слова  двадцятиоднорічного  внука,  сина  доньки  і  цьвохали,  цьвохали,  ніби  батогом,  -  по  плечах,  пригинаючи  ті  нестерпним  тягарем  до  землі:
     -  Чого  ти  сюди  все  ходиш?  Ти  ж  сама  підписала  дарчу  на  мене  і  квартира  стала  моєю,  вона  моя,  чуєш?  Забудь  сюди  дорогу,  не  ходи,  не  підпирай  собою  стін,  бо  ти  тут  зайва.
       Деренчливий  трамвай,  погойдуючись  на  рейках,  повільно  сунув  Троєщиною,  полишаючи  позад  Лідії  колись  щасливе  її  життя.  Вона  збайдужіло  спостерігала  за  знайомими  краєвидами,  а  думка,  свердлячи  мозок,  напосідала  тугою,  пекла  холодною  безвістю:
   -  Зайва  і  не  тільки  для  внука.  Донька,  кровинка,  яку  з  такою  теплою  любов’ю  виношувала  під  серцем,  нещодавно  попросила  маму  полишити  дачу,  що  також,  за  дарчою,  стала  належати  тій,  бо  Лідія,  нібито,  забагато  вирощеної  городини  виносила  синові  до  Києва.
     Із  задуми  вивів  голос  кондуктора,  що  сповіщав  про  прибуття  трамваю  на  станцію  метра  "Чернігівська".
     Жінка  встала  і  повільно  пішла  до  виходу  відкритих  трамвайних  дверей,  а  в  голові  вкотре  прокручувалась  думка:
     Не  чекала  і  від  кого,  від  доньки  та  внука,  що  після  смерті  чоловіка,  ті  так  жорстко  обійдуться  з  нею,  що  вона  фактично  стане  безпритульною  та,  дякувати  Богу,  син  виявився  милосердним  до  рідної  матері  і,  незважаючи  на  невістчине  незадоволення,  прийняв  її  жити  до  своєї  квартири.  Правда,  невістка  свекруху  просто  терпить  і  при  синові  не  каже  на  ту  нічого  та,  залишаючись  наодинці  з  нею,  усім  своїм  виглядом  дає  зрозуміти,  що  вона  і  тут  зайва.  І  Лідія  йде  з  перед  її  очей  ,  і  майже  цілими  днями  блукає  Києвом.  От  і  зараз,  разом  із  сутінками,  вона  повертається  на  Оболонь,  до  свого  прихистку,  де  любов  ближніх  до  неї,  матері,  залишається  такою  неоднозначною.
09.12.15
     

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=627345
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 09.12.2015
автор: Валентина Ланевич