О, ці несказані слова,
Тримають у полоні,
Мовчать... А серце ожива
Моє. В твоїх долонях...
- - -
Випав сніг і більше не розтав,
Ліг на землю, в серце, в мою душу.
Ти і не сказав, і не спитав,
Як тепер я далі жити мушу...
Побіліло. Зупинився час.
Що було, того у мить не стало.
Доля все прощала і не раз,
Але нині сподіватись марно.
Там, під снігом, ще жива трава,
А він пада і йому все мало...
Кажуть люди, так завжди бува,
Коли серце жити перестало.
Білий вітер. Біла чистота.
У душі - пуста глибока прірва.
І надія втрачена ота
Ні у що ніколи не повірить.
В мареві забілених октав
Розлетілись ноти у нікуди...
Вже не буде здалеку листа,
Та і слова більше вже не буде.
Шаленіє спомин і змива
Ту останню тиху мить розради
І безсилля дико розрива
Цілий світ, який безжально зрадив.
Сну немає, хоч лічи до ста,
Де не гляну - божевільня біла...
Випав сніг і більше не розтав
І душа від болю оніміла...
- - -
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=626738
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 06.12.2015
автор: Наташа Марос