Голос зсередини кімнати звучав якось занадто грізно і знервовано. У цей час в Аліси віднялись ноги... Все тіло стало навіть не ватне ( взагалі події останнього часу якось опустили гідність цього матеріалу)). Так от, здавалось, вся стала якоюсь пластиліновою. Ось-ось, температура підніметься ще трошки вгору і залишиться просто кольорова пляма на підлозі. Та потрібно було відчиняти ці кляті двері... Але якісь внутрішні почуття підказували, що там чекає небезпека. Знаєте, як в американських бойовиках, блимала така червона лампочка, з надписом "DANGER!DANGER!" Вуха почало навіть трохи закладати. Як при підйомі на Еверест ( абсолютно не уявляю, як то люди збираються на такі вершини, але чомусь здається, що відчуття у них такі ж). Все ж потрібно було робити цей крок вперед. Ну, не в тому вже віці, щоб подзвонивши в двері сусіду, втікати геть. Отож, трохи почекавши, осмикнувши кофтинку, Аліса зайшла.
- Доброго дня, Євгене Дмитровичу! - ледь змогла я промовити, як переді мною відкрилась картина. Кабінет шефа, де він сидів і привітно спілкувався з якоюсь кралею в червоній сукні, з надпотужним декольте. Білявка мило крутила кінчики свого волосся навколо вказівного пальця і посміхаючись щось говорила. Здалось, що я невчасно. Але, дітись було вже нікуди. Хоча в той момент я б ліпше вирила підкоп і розчинилась, щоб не псувати таку картину. Та так не буває. Тож, довелось продовжувати:
- Ви мене викликали?
- Так, Аліса. Заходьте.
Бос з неохоче перевів свій погляд в мою сторону. А я стояла, як семикласниця у директора школи, після того, як розбила вікно.
- Ось, познайомтесь, Каріна Аркадівна.
- Ну, що ти, Женю, так офіційно... Просто Каріна. Я ще не в тому віці. - білявка втрутилась у розмову і протягнула руку з ідеальним манікюром.
Алісі нічого не лишалось, як протягнути руку навзаєм.
- Приємно познайомитись. Аліса. - заледве встигла я це промовити, як побачила, що на моїй правій руці зверху красувався розпис фломастерами. Ой... Як я це не помітила раніше. Вчора малюки забавлялись ще й розмальовуваши все, що бачили. І краще вже мої руки, ніж стіни... А потім світла не було...Як воно не змилось. Як я не бачила...І чому ніхто не сказав. Добре, манікюру у мене вже давно не було. Це ще півбіди. Але оця пляма, намальована яскравими фломастерами. Ну що ж за день такий? Здається, це помітила не тільки я. Шеф і його гостя були також трохи подивовані таким "артом". Оце так завідуюча відділом кадрів. Хай і тимчасово. Хай і в.о. Сама ще й який кадр. Потрібно було якось виходити з ситуації...
- Ой, ці діти...Вибачте...- пробурмотіла я і осмикнула швидко руку назад.
- У Вас є діти? - запитала Каріна.
- У Вас є діти? - з подивом перепитався шеф.
- Та, ні. Не зовсім. Похресники.
- Тепер, Женька, ти розумієш, чому я не заводжу дітей. Тоді б я так не виглядала, - підсумувала картину гостя.
- Тобі б це не завадило, я впевнений. Каріно, ти б у будь-якому випадку виглядала пречудово.
- А ти не змінився зі школи зовсім. Такий же галантний. І так само сиплеш компліментами. Пам'ятаєш, як ми тоді святкували випускний, ти такого мені наговорив...
-Облиш. Знайшла, що згадати. Давай, краще якось за обідом. Позгадуємо. Тим паче, є що згадати.
- Так давай зараз. Я знаю тут недалеко від міста відкрився один крутезний ресторанчик. Поїхали, начальство. Ти ж можеш дозволити собі трохи розслабитись із подружкою дитинства?
- Вмовила. Зараз тільки пару наказів віддам.
Увесь цей час Аліса стояла і спостерігала чужий діалог. Так, ніби вона - предмет меблів. Якийсь диван чи торшер. Було навіть ніяково. Може, піти? Але це якось тупо. Перервати? Також не варіант. Отож, вона просто стояла посеред кабінету і чекала, поки хтось зверне увагу на її присутність. Євген Дмитрович склав свого шкіряного портфеля, вдягнув чорний піджак, Так -так. Класичний стиль боса. Джинси, скоріш темно-сині, світло блакитна сорочка і чорний піджак. Ремінь Hermes. Якісь запонки. І синій шарф. Ось саме так і виглядав цей суворий брюнет.
- Ось візьміть, підшийте і опублікуйте. - врешті сказав він, на виході з кабінету, передаючи мені в руки якийсь черговий папірець з наказом.
-Добре, сказала я вже в спину, виходячим з приміщення шефу та його подружці.
-Буду пізно,- долинув його голос вже з коридору на ресепшені.
А я чомусь застигла посеред кабінету. Стояла і думала а що це було? Для чого викликав? Не зрозуміло. Доки думки роїлись в голові, очі бігали по кабінету. Погляд зупинявся то на шафі з купою різних чорних папок, як взагалі можна їх розрізняти, потім на столі з купою паперів, коричневе крісло, вішалка для піджаків, пару вазонів з квітами, відриті навстіж вертикальні жалюзі, Київ за вікном.. Гамірлива траса, під'їзд до офісу, а так ось звідки він завжди знає, що ми спізнюємось. Вікно виходило прямісінько на вхід до офісу. Тепер будемо обережніші. Ось і вони - ця парочка вже надворі, шеф відкрив дверцята своєї машини, чорний Porsche Cayenne, посадив туди спочатку Каріну, потім підняв очі на будівлю, ой, тільки б не "спалистись". А то я за своїми міркуваннями занадто сильно почала слідкувати за всіма навколо. Ще подумає, що шпигую. Я хутко відійшла від вікна. І попрямувала геть з кабінету до офісу.
Там вже зібралось пару коліжанок. Славка серед них як завжди найгучніша.
- Ти знаєш, хто то?
Поява незнайомої панянки в майже повністю жіночому колективі викликала фурор. Всім кортіло дізнатись бодай щось про цю довгоногу пані.
- Каріна Аркадівна.
- І хто така ця Каріна, як ти сказала?..
- Аркадівна.
- Так, хто вона? Про що вони говорили? Що ти про них знаєш?
- Нічого не знаю я толком. Не більше вашого.
- От так завжди. Поганий з тебе розвідник.
Зрозумівши, що толку з мене, як з інформатора нуль, всі розбрелись по своїх місцях і далі обговорювати цю незвідану гостю. А я покрокувала до свого кабінету.
Не встигла я зайти і сісти, як до мене залетіла Славка. Дівчина-торнадо.
- Машка, на ресепшені сказала, що шефа не буде до вечора. Кидай справи, побігли обідати.
- Ще ж рано...
- От ти, начальство! Ти диви. Мені ще треба по дорозі в магазинчик заскочити, я таке платтячко вчора там бачила.А потім машину забрати. Давай. Усі вже потроху порозбігались. Давай! Ніхто й не помітить.
Ну, що вже говорити. Офіс - це ж як студентська група. Щойно лектор зайшов і сказав, що йому потрібно відійти кудись і його не буде до кінця пар, щоб всі посиділи тихенько. Ага, шукай дурних. Всіх вже давно не знайдеш. Хто де. Ні, звісно, найсумлінніші сидітимуть. Та ми не з таких. Особливих справ в мене сьогодні не було. Наказ шефа можна було й після обіду опрацювати. Тож, я погодилась.
Ми швиденько пробіглись по крамницях. Славка таки купила сукенку. На Новий Рік, як вона казала. Така червона. Взагалі червоні платтячка сьогодні мене переслідували.
У магазині були знижки. Так що вона приміряла наряд. Їй дуже личило. Така елегантна, стримана сукня, до колін, трохи вишивки червоним по червоному біля вирізу. Рукава 3/4. Загалом мені дуже сподобалось.
Ось уже щасливі, з пакетами в руках. А, так, я також дещо прикупила. Ну а що ж даремно зарплаті на картці залежуватись? Та й дуже привабила мене одна річ. Але про це потім.
Ми забігли до кав'ярні напроти офісу. Там було людно. Але добре, що нас там уже знали, тож, улюблений столик у вікна нас завжди чекав на обід.
- Тобі, як завжди, чорний еспрессо? - запитала Алінка на барі
- А ось і не вгадала. Латте і чізкейк. - посміхнулась я у відповідь.
- Два! - прокричала Славка, дістаючи з сумки телефон, що тридзвонив на повну.
- Свято якесь?
- Шефа немає, є час і бажання витрати зайві гроші і поглинути зайві калорії.
- Нема питань. Сідайте. Хвилинок десять і все буде.
-Дякую дуже.
Я потягнула за руку Славку, що щось дізнавалась і дуже експресивно перепитувала по телефону, у напрямку нашого столика, де красномовно красувалась табличка "Резерв".
Зрештою вона закінчила розмову. Виявилось, що машина вже готова. Врешті ми сіли. Нам принесли замовлення.
- Так, розповідай, подруга. Що то за краля у нашого Євгена Дмитровича? Коханка?
- Та не знаю я. Шкільна подруга якась, здається.
- Ага, знаю я таких шкільних подруг. Тому з самого ранку наш трудоголік помчав з нею розважатись. Та ще й повернеться пізно. Як вони себе вели? Що говорили? Що ти мовчиш, як партизан?
- Та не знаю я нічого, я була там всього п'ять хвилин. До речі, є волога серветка? Я тільки згадала свій конфуз. І переповіла подрузі. Довго сміялись.
- Хай думає, що то мода нова, - з сарказмом заявила Славуся.
- Тобі смішно, а я тоді аж зблідла напевно...
- Та забєй! Що з того. Ми, напевне, її вже й не побачимо. Так що розслабся.
- Ага. Так, що там з часом? Треба повертатись. А то раптом там щось не так.
- Мені ще за машиною потрібно. Так що ти дуй в офіс, і віддзвонюйся, якщо там апокаліпсис.
- Добренько.
Я покрокувала через дорогу. А Славка побігла до метро.
Прийшовши до кабінету я відразу ж згадала про папірець, який мені лишив Дмитрович. Треба було опрацьовувати. Що ж там такого нового запропонував наш бос? Та ще опублікувати на весь офіс. Якісь зміни до розпорядку, певно. Тепер будемо працювати без вихідних. Чи ще щось таке. Щойно збиралась прочитати, як забігла Машка.
- Аліса. Жесть! До шефа не дотелефонуватись. А тут американці. Із начальства тільки ти. Виручай.
- Де тут? У нас? В офісі?
- Та, ні, ти, що. По телефону. Пам'ятаєш, вони прилітали, збирали матеріали наші собі для якогось ролику на місцевому ТВ?
- Так. Але це проект шефа. Я толком то нічого і не знаю.
- Ти хоч англійську знаєш. А я взагалі німецьку в школі вчила. Май совість. Виручи. Бо нас тут всіх позвільняють.
-Добре. Переведи дзвінок. Спробую.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=626474
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 06.12.2015
автор: Sama_po_Sobi