Що ж ви, коники, коні мої,
Спозаранку прибігли до хати,
У які незнайомі краї
Ви зібрались мене проводжати?
Білий коник – то юність моя,
А буланий – літа мої зрілі,
Привели вороного коня
Мені роки мої посивілі.
Я би, коники, вас загнуздав
І запріг би, по-давньому, цугом,
По життю аби ще раз промчав
Битим шляхом і полем, і лугом.
Та, на жаль, не судилось тому,
Ви підкови свої погубили,
Й не під силу мені одному
Вже в руках утримати вудила.
Ну, а може, на біса вони
І підкови оті, і вудила,
Послужіть ви востаннє мені,
Понесіть, як по морю вітрила
У ті дні, де щасливий я був,
Де кохання зустрів своє перше,
Нагадайте про те, що забув,
Перш ніж коло життя я завершу.
Білий коник – то юність моя,
А буланий – літа мої зрілі.
Привели вороного коня
Мені роки мої посивілі..
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=625941
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 03.12.2015
автор: Артем Хвиля