Виє вітер за вікном,
виє окаянний.
Щось так сумно нам обом
у цей вечір тьмяний.
Може, вип'ємо вина?
Ні, вже краще віскі.
Хай воно хоч якось нам
розвантажить мізки.
Моцна штука, добре йде,
і не треба льоду.
Зараз випустим себе
троха на свободу.
Нишком гляну у твої
помутнілі очі.
А вони твердять мені:
“Я кохатись хочу!”
Схожі нашії думки,
ой, як схожі, дійсно!
Я не проти, й залюбки!
Вже й у штанях “тісно”.
Промовлять не стану я
усілякі бздури.
Залишу́ це чисто для
“вищої культури”.
Я долонею торкнусь
до твого обличчя.
А воно мій ловить пульс
і до себе кличе.
Учеплюсь в твої уста
сво́їми устами.
Хвиля пристрасті рясна
пробіжить між нами.
Заплетуться язики
у шаленім танці.
Ох, с тобою ми які
милії засранці!
Поскидаємо вбрання
й скочимо до ложа.
Більше всяка маячня
нас не потривожить.
Ой, красуня! Боже мій!
Ой, якії перса!
Огорну тебе, мов змій,
аби ти не змерзла.
Я поволі увійду
в твоє тепле лоно.
Та й одразу ж, в хвилю ту,
у тобі пото́ну.
“Пензлем” своїм стану я
малювать пейзажі:
океани та моря,
та гірськії кряжі.
То я сонце, що пали́ть,
то пустельний вітер,
то небесная блакить,
то буяю цвітом.
То несуся, мов ріка,
то я ціпенію.
Ох, казкова ж то яка
диво-аритмія!
Знову неспокійних хвиль
карколомні сплески.
Знову спокій, знову штиль,
тихий фйорд норвезький.
Знову шторм та ураган,
пристрасті лавина.
З хрустом гепнувся диван —
тріснула пружина.
І ніщо не зупинить
регіт наш не в змозі.
Що ж, пора “l'amour” творить
прямо на підлозі!
Знову грізний океан
лупиться об скелі.
Ходить, мов гучний канкан,
ходуном оселя!
Знову вітру дикий зойк,
знов тропічне літо.
Ти зненацька всмалиш: “Йой!
Досить! Я вже сита!”
Мов вогню стрімкого шквал,
калатає серце.
Я завию, як шакал,
і вулкан зірветься!!!..
Насолоди ніжний щем
нас наскрізь поло́нить.
Ой, відхекатися б ще
після марафону!
Ну й “спекотний” вечір цей!
Відпочити треба.
Та й уже і сам Морфей
нас зове до себе.
Я “поплив”, я майже сплю,
й позіхаю важко.
В твоїх персах утоплю
я свою мордяшку...
На світанку, на зорі
но розплющу очі,
розпластаю пазурі
та й як замуркочу!
Ти ще там, у своїм сні,
у казкових дебрях,
десь літаєш на коні
чи на дикій зебрі.
Пригорнусь до тебе знов
й поцілую в щоку.
“Все, маленька, я пішов.
Спи, зеленоока!”
Розчинюсь у світлі дня,
наче кану в Лету.
Заяскра́віє життя
сві́женьким сюжетом.
Ґрунт з-під ніг моїх утік,
я бреду в тумані.
Очі лізуть із повік
від любові п'яні.
На обличчі щастя блиск —
мало аж не скачу!
Хоч не знаю, чи колись
ще тебе побачу.
Опустіла голова —
ні проблем, ні болю,
наче з тяжкого ярма
я утік на волю.
Я не думаю про смерть,
не проймаюсь горем,
бо якось мені тепер
по коліна море.
Це не довго, це мине,
все на місце стане,
й реалізм жорсткий мене
й з-під землі дістане.
Полетять в гарячу піч
спогадів талмуди,
й цюю дивовижну ніч
я колись забуду.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=625443
Рубрика: Iнтимна лірика
дата надходження 02.12.2015
автор: J.D.