01.12.2015
Після того, як у нас з'явилася Дача, ми із синами кожний рік проводили там по два - два з половиною місяці - як тільки починалися канікули та аж до 20 вересня.
Дача у нас за Гостомелем у великому конгломераті Дачних кооперативів. Майже 8 соток навпіл торф'янику. Маленький будиночок із дошок та картону на одну кімнату та низьке горище. Внизу якраз стоїть маленький столик, софа та моє ліжко. Майже вертикальна драбина на горище. Хлопці влаштували собі кубельце із матрацами та телевізором наверху.
Ділянка захаращена дикими рослинами, бо у нас ніколи не було часу нею займатися - хлопцям завжди на літо в Художній школі задавали багато малювати, а я завжди нависав над ними. До того ж походеньки в ліс по гриби чи на річку Ірпінь займали багато часу.
Але яке чудове повітря там!
І тиша.
Тільки вночі здаля доноситься глухий шум - це рідкі автомашини ідуть на Київ.
У нас там бували різні незвичні речі, але ми так звикли до цього, що я, як правило, не фіксував їх. Та от одна була зафіксована. Мені залишається тільки її навести.
[i]Сьогодні 30.06.2007. Дача. Продовження свята на честь Конституції.
Мої сини ще сплять. 7:55
Вчора увечері ми втрьох традиційно пішли гуляти. Дійшли до кінця центральної вулиці, але не пішли до Ірпеня, як завжди це робимо, а повернули праворуч, щоб обійти дачний кооператив, щоб обігнути його і вийти на нашу вулицю із тилу. І зразу побачили на небі дивне.
Ми зупинилися здивовано.
Було біля половини дев'ятого вечора.
Спокій. Тихо.
Ліворуч, за нашими спинами, на обрії за пасма хмар тихо сідає сонце, якого і не видно, тільки в смугах між хмар воно висвітлює небо.
Праворуч від нас, над дахами будиночків, теж пасмо хмар, але вони
млисто- аспідно- блакитні. Найбільш щільна та рівномірна протягнулася ближче до обрію.
І на її фоні, між нами та обрієм, на висоті росту людини, у повітрі висять два горизонтальних пасма/бруса паралельно один до одного, а під ними половинка кругу.
Пасма мають довжину метрів п'ять, висоту з півметра і їх контури внизу та уверху мають малюнок зворотної хвилі. Вони темно помаранчеві, майже аспідні, світяться із середини ледве-ледве.
Половинка кола немов гаряче сонце - помаранчево-жовте, палаюче, трохи сліпуче і неймовірно красиве. Нижнім краєм воно торкалося землі.
Ми зупинилися різко. У мене промайнуло: "Місяць?"
Першим зреагував старший син, Світозар:
- Що це, тато?
Машинально я подивився назад - сонце сховане. Повернувся і сказав:
- Місяць. Бо сонце сідає он там, а місяць... І замовк, бо для місяця це неймовірно велике коло. І так низько.
Раптом з'явилося відчуття, що ця картинка висить нерухомо, немов спонукуючи нас, щоб ми її бачили. Окрім нас - нікого. Троє дівчат вдалині ідуть до Ірпеня.
- Подивимося! - сказав Дарій.
Картинка почала змінюватися. Горизонтальні лінії стали трохи довшими і у мене з'явилося розуміння могутності дійства. І пішла трансформація.
Спочатку почав зменшуватися "місяць", поки не щез. Потім горизонтальні бруски почали втрачати хвилястість по горизонталі. Верхній почав витягувати свій кінець ліворуч уверх, нижній трохи приєднався до нього і вони немов почали танути, тягнучись уверх і віддаляючись від нас. Враження було таке, що вони рухаються одноразово від нас і в середину себе.
Нарешті все щезло.
Трансформація йшла рівно, повільно, неухильно і зайняла хвилини три, максимум.
- Тато! Що це? - знову запитав Світозар.
- А ви запитайте у своїх Вчителів.
Хлопці раптом почали сміятися, бавитися, хоча Світозар і пробував зосередитися.
- Мені говорить Вчитель, що це мабуть НЛО чи щось подібне.
- А мені - сказав Дарій - теж говорять це.
- Хлопчики! Прошу серйозність!
На нас раптом налетіла ескадра комарів і я сказав:
- Пішли додому! А то кошмари закусають!
Ми повернули назад, дійшли до асфальту, сини стали серйозні і Світозар знову запитав:
- То що це було?
- Я повторюю: запитайте Вчителів. Тільки без баловства.
Сини "увійшли" в себе. Світозар сказав:
- Мій Вчитель говорить те саме.
Дарій винирнув із спілкування і сказав:
- А моя Вчитель говорить, що це може бути НЛО та щось подібне, але скоріше за все це знак Долі.
Слова Дарія мене вразили, бо ми ж чогось часто почали Бачити тут Незвичне.
Жаліли, що не взяли фотоапарат.[/i]
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=625393
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 01.12.2015
автор: Левчишин Віктор