Стріха їде.
Усе було як завжди. Прокинувся, поставив чайник. Вода довго не закипала; вівсянка, засипана з вечора, покірно чекала у глибокій мисці. Протер очі. Повимикав по три будильника на телефоні і планшеті. Мені не смішно, боюсь проспати ранкову зміну. Сон у мене міцний та солодкий. Заливши кашу окропом, увімкнув традиційну пісню для ранку: bee gees - staying alive. Вона грала 20 разів, поки я не жуючи, як гуска, ковтав вівсянку з молоком. Не люблю ранкові прийоми їжі, але мені, який так хоче накинути кілька кілограмів ваги, потрібні калорії, якими безумовно повна вівсянка. Маючи таку ціль думаю про містера Олімпію, і уявляю наскільки його режим важчий за мій. Це заспокоює і надихає. Автобус відправляється із зупинки в 55 хвилин, а до неі іти ще, певно, 4-5 хвилин, тож, не розраховуючи на совість водія, потрібно вийти в 48. Дивлюсь на годинник - норма, допоглинав нелюбу кашу до 40 хвилин. Ідеально, маю ще кілька хвилин на туалет та чистку зубів. Мій ритм стабільний, пісня грає далі, 43. 46 хвилин: взуваю свої улюблені зимові черевики. Вони легкі та теплі, прямо на мене зшиті. Одягнув куртку і вибіг. Поспішаю, навіть злегка підбігаю, щоб бодай не пропустити автобус; сьогодні субота, тому вони ходять рідко. Прибігаю на зупинку і стою один. Ні автобуса, ні людей. Біля готелю порожньо. Ще раз переглядаю інформацію на таблі: правильно 6.55 автобус #220. Повз мене із сумкою пронеслася якась дівчина і спішно кинула свій багаж у багажник новенького таксі. Дивно, стільки таксі сьогодні зранку, подумав я і став чекати далі. 6.55, невже я один їду цим автобусом, пустота і тиша, нікого. Автобуса немає. Його і не було, адже я стояв на зупинці о 1.53 ночі. Спочатку я подумав, що у мене зламався годинник, а потім усвідомив, що вдома, слухаючи музику помічав, що цифрове табло планшета промовляло мені "01.38 - перша година тридцять вісім хвилин". Стріха їде. Може через відсутність чогось життєвоважливого чи якісь переживання. Ідучи додому, хотілось сісти і плакати від усвідомлення абсурдності своіх автоматичних дій. Я провів свій ранок о 1 годині ночі, при тому, що ліг в ліжко в 00.00. Бо повірив у це. Невже шизофренія приходить саме так??!! Сподіваюсь я просто протупив, просто дав слабинку. Люди, будь ласка, хоч іноді вночі звертайте увагу на перші цифри свого годинника, а не на хвилини.
Ця реальна історія дала мені зрозуміти, що це все алегорія: ми бачимо в нашому житті лише деталі - хвилини, і пропускаємо повз власну увагу найважливіше і найвагоміше - годину і час доби! Я прокинувся, зробив усе по плану, але прийшов і потрапив не туди: бо бачив лише деталі, а не зміст. Так само й у житті: глядіть куди ви хочете потрапити, і куди ви йдете, а не врізайтеся в деталі та дрібнички. Інакше ваші дії будуть марними. І життя проживеться дарма. А що може бути жалюгіднішим і болючішим для людини, ніж змарноване життя?
П.С. Пора змінити щось у моєму житті.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=624445
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 28.11.2015
автор: Андрій Конопко