Сидить кіт Мамай, на бандурі грає, що замислить, то все має. Бо як заграє, всяк шкідник поскаче, а після не один пацюк та й заплаче. Кіт душа правдивая, господаря не має, коли не сметанку п’є, то бліх ганяє, а все не гуляє.
«А чого на мене дивишся? Хіба не знаєш, як звуть мене і якого я роду, і хто моя мати? Кому доводилось збідованим бути, то той мусить прізвисько моє відгадати. Хоч дивись, не дивись, да ба не вгадаєш. В мене прізвисько і не одне, а є їх до ката. Так звуть, як улучиш на якого свата. Як комору стережу, то «котиком» кличуть, за друга мають, як кігті свої покажу, то геть від «розбишаки» утікають. Як набридну, то виженуть «дармоїда» з хати і знову піду по світу блукати. Та як хоч назови, на все позволяю, лиш би не собакою, бо за те полаю. Гей, гей як я молод був, ото була сила, мишей усіх давив і лапа не мліла. Хоч мені й не страшно на вулиці умирати, та жаль, що нікому буде поховати. Людина одцуралася, а свій не приступить, хіба яка звіряка у байрак поцупе. Жаль на лаві вмирати, бо хочеться ще у льосі з щурами погуляти, що лізуть на добро чуже щохвилини, через східні та південні щілини. А поки нумо тужити. Гей, гей, бандуро, моя золотая! Коли б до тебе кішечка молодая, нявчала б і скакала прудко, ще не один би котяра відцурався свого хутра. Єсть у мене жупан та сермяга, а в кожній лапі нежартливі шаблі-свахи, вони не раз розозлились, що в багатьох пацюків голови розвалились!».
Ой же струни, струни золотії, заграйте йому стиха, може й кіт Мамай позабуде лиха. Як день, так ніч на думці когось обдурити, чи кільце ковбаски вкрасти, а чи молока розлити. От же ж весна наступає, так Кіт Мамай добряче погуляє, треба тільки пісню його почути, так вже точно ніхто не зможе заснути. Бо кіт завжди ходить собі на волі, то так і наш кіт-козак не без долі, куди хоче, то туди і скаче, що за котом сіреньким ніхто не заплаче.
90% тексту – фольклор. Картина Олександра Антонюка.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=623283
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 23.11.2015
автор: Ольга Білицька