Здавалось, що ледве стулила очі, як голос телефону почав впевнено виспівувати пісню "Океана Ельзи", що стояла на будильнику...
"Холодно...
Якби не було,
Якби не дуло
В твоє вiкно.
З ким би не йшла до сну,
В тобi я втоплю свою весну".
Зрозуміла, що вже сьома. Очі поступово розкриваються. І голова ніби й розуміє, що потрібно вставати, а все тіло хоче продовжувати спати. Та ні. Поступово прокидаюсь. Світло зранку так і не з'явилось. На жаль. Телефон почав заявляти, що йому потрібна зарядка. Ой, як я тебе, друже, розумію. Мені теж би додаткова батарейка не завадила б. Бо щось підсіли акумулятори. Є таке гарне слово. Виснажена. Навіть не знаю чим. Просто сьогодні не хотілось робити зовсім нічого. Хотілось накритись ковдрою з головою і валятись у теплому царстві сну і відпочинку. Та життя не спинити. Потрібно йти на роботу.
Ні, Еліс любила свою роботу. Так, така собі "трудоголічка". Ну, подобається просто кожен закуточок цього гамірливого мурашника. Як всі працюють. Як байдикують. Як метушаться. Щось вигадують. Разом святкують. Гудять, як бджоли, коли "горять строки". Все це якось надихає. Інколи й не помічаєш, як ти сам стаєш, ніби гвинтиком цього механізму.
Все!Теплий душ потроху повертав до життя. Душ при свічках. Романтика. На вулиці ще сіро. Але вона вже не нагадує пустелю. Там гамірливими купками пробігають люди. Всі по своїх справах. Заклопотані такі. Метушаться хто куди.
Все. На каву та сніданок часу не залишається. Та й знову таки, електрика не працює. А без неї, як без рук. Тому потрібно швиденько одягатися. Що ж одягнути? Все, перше, що побачу - те й моє. Якось не до стилістичного вибору сьогодні. Врешті-решт, трохи макіяжу. Волосся зібрати у "пучок". Ех, фен-зрадник. Тебе то сьогодні й не вистачає. Все. Побуду сьогодні "строгою". Біла блузка з чорними ґудзиками. Темно-синя спідниця-олівець. Сірий кардиганчик. Темно-сині, майже чорні ботильйони. Так все, бігти-бігти.
Зазвичай, Алісу зранку забирає подружка з роботи. Як то зараз модно говорити - коліжанка. Та не сьогодні. Ще о 7.30 дзвонила Славка (а саме так її і звати) і сказала, що там якість неприємності з машиною, так що сьогодні на метро. Швиденько забігаю до підземки. Купити б жетончик. Хто б оце нагадав в кінці місяця придбати новий проїзний. Та не сьогодні. Зараз не до цього. І ось півгодини і на місці. Той самий офіс біля каштану. Слава стоїть уже на порозі. А в руках - моє спасіння - пластянка з кавою. Обожнюю її за це. Не людина, а паличка-виручалочка. І як вона завжди все встигає? Завжди знає кому, що й коли потрібно. Неймовірно просто. Як я раніше без неї жила? Вона мені подекуди як нянька.
Із того часу як Анжелка вийшла заміж, родила своїх карапузиків, ми то спілкуємось, але все-рівно менше, ніж до того. То графіки не співпадають. То справи відволікають. Вона подекуди бурчить, ревнує. Але знає, що вона вже не просто подружка. Вона - моя кума. А Славуся з'явилась у нашому офісі роки 2 тому. Ми поступово почали спілкуватись. Спочатку, звичайно, відносини у нас не склались. Ох, це хибне перше враження. В перший день, як я її побачила, то подумала собі, що ніколи в життя не змогла б спілкуватись з такою людиною. Навіть зараз уявити не можу чому. Якоюсь надто епатажною, гамірливою вона мені тоді здалась. Хто б знав, що вже за півроку не буде жодного дня, щоб ми хоча б не зідзвонились. Таке воно життя - мінливе до невпізнаваності. І ось тепер щоранку вона заїздить за мною на своєму синенькому авто і цим мене дуже виручає.
-Привіт, сонько!- почула я вже знайомий голос.
-Привіт, Слав! Ти як завжди раніше всіх? Ти що тут ночувала?
- Та ні, просто машину в сервіс завезти треба було. От і поквапилась трохи. Тримай каву.
- Дякую! Ти мене просто виручила.
- Давай хутчіш. Бо, кажуть, шеф там лютує.
- Уже на місці?
- Давно! Ось хто реально напевно ночував тут. Так що побігли. Не хочеться ж попасти під "гарячу руку".
Наш новий бос, сильно відрізнявся від колишнього. З'явився менше року тому. Але вже встиг переполошити увесь колектив. Молодий (як для шефа) мужчинчик з гострою необхідністю все контролювати. Відразу ж зробив кадрові перестановки. Вніс свої корективи. Все це спочатку дуже насторожувало. Але, зрештою пішло на краще.
Алісу тимчасово перевели у інший відділ. Тепер на кабінеті гордо красувався надпис "в.о. відділу кадрів". Тимчасово, щоправда, затягнулось вже на півроку. Та скаржитись було ні на що. Робота приємна, цікава. Щодень нова. Окрім того можна було вести деякі концепти і продовжувати маркетологічні проекти. Їх стало, звичайно, менше, але вони стали вже більш якісні. І тепер вже не доводилось самотужки щось вигадувати. Здебільшого корегувати. Скоректовувати. Слідкувати за виконанням. Це було щось нове. Але, пристосувавшись і суміщаючи, виходило досить цікаво.
Отож, ми покрокували в офіс. У якому панувала просто німа тиша.
- Аліса, тебе викликають!- сказала мені Алла з відділу розвитку.
На секунду стало моторошно навіть якось. Так, стоп. Просто якісь нові розпорядження, певно. Так, на роботу не спізнилась. Все встигла зробити вчасно. Ну що ж. Вперед. Дізнаємось, що від мене хоче цей непередбачувано-зловісний чоловік за дверима з самого ранку.
Аліса постукала у двері.
-Заходьте! - гучно пролунало зсередини...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=621682
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 17.11.2015
автор: Sama_po_Sobi