Це жахлива помилка! Я не маю тут бути. Найгірше навіть не те, що я тут застряг, а те, що завдання повністю провалене. Хоча скоріше за все вони знайшли для цієї місії іншого, а мене просто списали. Я не мав би також мріяти про повернення, подібних речей просто не існує в моїх функціях, але я мрію.
Мене зібрали на заводі, як і тисячу інших в нашому «кукурудзяному штаті». Америка лежала в руїнах, то були передсмертні судоми й ті, хто лишився, все ще хотіли щось змінити. Я завжди дивувався людській одержимості ідеями. Вони порахували, що ланцюг трагічних помилок у країні почався з вбивства Кеннеді і війни у В’єтнамі. Не станься того, Америка жила б за іншим вектором. Помилки належало виправити. Мені. Я повинен врятувати президента.
Коли мене викинуло посеред поля, я вже підозрював, що щось пішло не так. Це явно був не Даллас. Де парад, де охорона, де всі? Де ховаються Освальд та ідеально організовані мафією і спецслужбами «невидимки»? Де майоріння смугасто-зіркових прапорів? Поле. Роздягнене, з гливкою землею. Я вирішив, що телепортація пройшла не дуже вдало і мене просто відкинуло на якісь кілометри. Треба було повертатись до бази й спробувати ще раз. Наше обладнання зробили крихким, із залишків того, що вціліло, більше двох-трьох телепортацій воно не витримало б. Куленепробивний лімузин взагалі не мав виїжджати з гаражу та направлятись до аеропорту, де чекали Джон та Жаклін. Один мій дзвінок вирішував все. Дзвінок, який так і не пролунав…
Дійшовши до міста, я дізнався, що знаходжуся в серці далекої від нас України, на яку штати, втім, колись мали плани. Переді мною розверзлося її минуле. Тут точилися якісь «міжусобні війни» на сході, а президентом був не той, якого треба рятувати. Кеннеді ж вже давно спочив. Прострілена шия, роздроблені кістки черепу, пошкоджена мозкова тканина. Завдання провалилося. Це жахлива помилка. Для мене вороття немає, хіба що дожити до моменту винайдення телепорту, а це кілька століть. Новини на сайтах не змінюються. Історія не переписується. Значить їм не вдалося послати іншого андроїда в 1963 рік. Зараз 22 листопада - той самий день вбивства, тільки 2015-го, і мені прикро, що все так, як є. Тут ще не винайшли нічого, що би допомогло моєму поверненню додому – в майбутнє (чи заглибленню в минуле), та й чи потрібно тепер, чи вийде? Все ж потроху я починаю ставитися до життя філософськи. Люблю їхнє допотопне метро. Багато читаю. Думаю, як отримати американську візу. Люблю зливатися з натовпом, адже в мене цілком людська зовнішність, а також висока якість шкіряного покриву з можливістю регенерації. Навчився вдягатись зі смаком. Шарфи, як у Вісконті, костюми, як від молодого Сен-Лорана кінця 60-х… Хто повірить, що колись я був солдатом (що я не людина…)? Тепер я фотограф.
Десь в майбутньому моя країна розвалилася. Я сиджу в кінотеатрі "Київ" й дивлюся ретроспективи. Показують стрічку-політичне розслідування «Постріли в Далласі» Стоуна 91 року. Я готовий знаходитись в густій темряві зали вічно, на нескінченному нічному сеансі, поки мої металеві суглоби остаточно не заіржавіють. Майже все добре. Якби тільки не печаль і почуття провини, що я вбив JFK.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=620979
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 14.11.2015
автор: Олена Мальва