***
У світі залишилася сама,
бо та душа, що я їй вірити могла,
від мене відійшла – і крадькома
печаль зайшла у моє серце. І тепла
у душу вже ніхто не принесе,
ніякий голос від печалі не спасе...
***
Душа, душа, колись-то заніміла,
хмільна від захвату, ти думала завжди,
що прийде щастя! Та ще тільки мріла,
як знову все кудись пропало – і куди?
Колись-то в своїх мріях безвідрадно
не відчувала ти ні холод, ні жару,
не знаючи сама, що прагнеш так пожадно,
без відгуку, без спокою, в миру...
***
Птахів, і квіти, і всі радощі сяйливі
відніс вже вітер десь у далину,
а землю й небо сумовита осінь
в туман убрала в мить одну.
О, ви, мої прекрасні мрії, засинайте
у грудях глибині – я вас грудьми
від осені холодної закрию
і від морозної зими.
Коли ж весна усміхнена до нас вернеться,
коли життя нового забуяє цвіть,
тоді і ви щасливо оживайте,
прекрасні мрії, знов цвітіть!..
***
У морі, де берег пустинний,
стоїть прямо чорний граніт
і день і ніч його ласкають
там хвилі з шепотом жагливим.
Та зимний, незичливий
і вічно мовчазливий
стоїть печальний той граніт.
У морі, де берег пустинний,
стоїть одинокий граніт –
і посміхаються привітно
там місяць і сонце до нього,
та в потаємній мрії
над прірвою чорніє
печальний мовчазний граніт.
Дора Габе
Теменуги (Лирически песни)
***
Сама, сама останах във света,
че сетнята душа, в която вярвах аз,
откъсна се от мене – и скръбта
замести я в сърцето ми. И никой глас
със моята тъга не ще се слей,
и никого душата ми не ще съгрей...
***
Душа, душа, веднъж ли занемяла,
опита от възторг, ти мислеше – дойде,
дойде веч щаст'ето! – Но ощ неотрезвяла,
и всичко пак изчезна – накъде?
Веднъж ли ти в копнен'е безотрадно
не сещаше ни студ, ни задушния зной,
незнаеща сама що търсеше тъй жадно
в безбрежний мир без ехо, без покой...
***
И птички, и цветя, и радостите светли
отвя ги вятър някъде далеч –
земята и небето тъжна есен
с мъглите си пребуля веч.
О вий, о мои хубави мечти, заспете
в гърдите ми дълбоко – тамо аз
от есенните хали ще ви пазя
и от убийствен зимен мраз.
И пролет пак усмихната кога се върне,
кога за нов живот се всичко разцъфти,
тогаз и вий отново заживейте –
цъфтете, хубави мечти!...
***
В морето, до брега пустинен,
стои изправен чер гранит –
и денонощно го милуват
вълните с шепот сладострастен.
Но хладен, неприветен
и вечно безответен
стои печалният гранит.
В морето, до брега пустинен,
стои самотен чер гранит –
и дружелюбно се усмихват
луната, слънцето над него;
но в таен блян унесен,
над бездната надвесен,
мълчи печалният гранит.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=620884
Рубрика: Поетичні переклади
дата надходження 14.11.2015
автор: Валерій Яковчук