У безкінечній прірві слів,
Посеред тисяч полікрапок,
Я бачу безліч дивних снів,
Де ми з тобою - пара мавок.
Навколо білих птахів зграй,
Де пісні ніжно так курличуть,
Видніє той безжурний Рай,
Й птахи з собою тихо кличуть.
Скажи, чому ж тоді пішов?
Не попрощався навіть. Сумно.
І серед наших всіх розмов,
Лише слова без сенсу шумні.
Нехай гучні, а сенсу - нуль,
Бо були в них брехливі ноти.
І на перетині півкуль,
Одні проблеми лиш й турботи.
І дотик твій - лише мара́,
Ох, як бажання побороти?!
Між нами прірва є, діра,
Що потопає у чорно́ті.
Тримаю цноту при собі,
Тебе заблизько не пускаю,
Не вірю більше я тобі,
Чому? Бо, певно, не кохаю.
Згоріло серце, як свіча,
Перегоріло в краплях воску.
Хоч ще тебе не вистача,
Та все мине колись потрошку.
Усе минає, все летить,
Як зграя білих птахів в вирій.
І треба вміть ловити мить,
Коли людина любить щиро.
Адже кохати може всяк,
Як на словах лише кохати,
Й лише тоді дасть серце знак,
Коли вже точно буде знати:
Його кохають, бережуть,
Як ту зіницю в власнім оці.
Зовсім не в тому всього суть,
Хто має більше сили й моці,
А суть у тому, хто зумів,
"Кохання" підле пережити,
Й опісля всім наперекір,
Летіть вперед і знов любити.
У безкінечній прірві слів,
Посеред тисяч полікрапок,
Вставало сонце із вогнів,
І прокидався з ним світанок.
Дивлюсь в вікно: чи ти чи ні?
Ніяк не можу зрозуміти.
"Та ні, здалося лиш мені...",
Тихенько буду шепотіти.
Шкода, аж смуток трохи взяв,
Що то не ти, лиш пілігрими.
Якби ж ти тільки, любий, знав,
Як жду твій образ я незримий.
Усе чекаю, все дивлюсь,
В вікно біленьке і холодне.
Й лише під ніс собі молюсь,
Аби забрав мене з безодні,
В свої обійми. Лиш дарма,
На тебе стільки я чекала.
Тебе нема усе й нема,
Дарма на тебе сподівалась.
Сиджу у темній німоті,
У тиші чорній, порожнечі.
З тобою ми уже не ті,
І нам потрібні різні речі.
Хоча надія все ще є,
У серці вогником палає.
Та тільки холодно стає,
Коли листи твої читаю.
У них кохання вже нема,
Й немає навіть смутку, туги.
І навіть злості. Лиш сама,
Байдужість - серденька наруга.
Такі холоднії слова,
Не треба більше, я благаю!
Це, наче буря зимова́,
І в ній сама я замерзаю.
Перетворюсь на камінь, лід,
І більш з тобою вже не буду.
Лише залишу тихий слід,
Що десь глибо́ко буде в грудях.
Він ледь види́мий, як маяк,
Посеред зграї чайок диких.
То лиш тобі на пам'ять знак,
Про почуття палкі й великі,
Мої до тебе, що колись,
Ще мали право існувати.
Та вже згубились, розлились,
Аби по світу лиш снувати.
Я все простила, й ти пробач,
За всі печалі і докори.
Серед причин моїх невдач, -
Нездатність бути до покори.
Не підкоряюсь! Не здаюсь!
Я біла чайка, що над морем,
Усе літаю, все дивлюсь,
На срібний місяць, білі зорі.
І видивляюсь за обрі́й,
Чи де тебе немає раптом.
Посеред вільних, буйних мрій,
Насолодитись б ароматом,
Твоїх солодких ніжних вуст,
Що так манили, так манили!
І серед всіх твоїх розпуст,
Вони найбільш давали сили.
А де тепер твої вуста?
Вже певно інших губ смакують.
І інших щічок пригорта,
І інших ручок вже цілують.
А пальців дотик - то міраж,
Посеред тихих слів і ночі, -
Фантазій всіх княгиня й страж,
Що скоїть проти мене злочин.
Мабуть, моя у тім вина,
Що так й не стала я для тебе,
Кохана, рідна, лиш одна,
Єдина пташечка у небі.
Хотів ногами ти ходить,
А я літать хотіла, волі.
Тому в пригожу першу ж мить,
Ми розійшлись. Уже доволі!
Доволі мучитись, сваритись,
Вже розійтись давно пора.
От тільки досі любиш снитись,
Й вночі являтись, як мара.
Твій образ мучить і лякає,
Шкребуть коти в моїй душі.
Шкода, що ти іще не знаєш:
Я досі вірна лиш тобі.
І присмак сонця на світанку,
Як порятунок із тенет.
Я тільки чайка, просто чайка,
У пір'ї білім я скелет.
І серед слів, що беззмістовні,
Не мають сенсу, тільки біль,
Такі красиві зверху й ззовні,
Й такі потворні десь звідтіль,
Десь всередині, десь глибоко,
Там, де ховається нутро,
Де не побачить людське око,
Де не дістанеться перо.
Усе літаю, все дивлюся,
Вдивляюсь десь за небокрай,
І тільки щиро я молюся,
Аби знайти скоріш свій Рай...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=619785
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 10.11.2015
автор: Іванна Западенська