Він помер. Неосвітчені, з мінімальним словниковим запасом в декілька книжичок Донцової казатимуть : здох, врізав дуба, склеїв ласти, коні двинув, копита відкинув, окочурився.. Ті хто стоїть вище на пару сходинок за кількістю прочитаного, обмежитимуться іншими виразами, як от, віддав Богу душу, відійшов у кращий світ, пішов у небуття.. Та від того покійник не підніметься. Не візьме знов пензлів і не почне витискати на палітру яскраві, н соком наповнені кольори, з впертих тюбиків..
Він вмер.
Біля його квартирки, котру Омелянівна здавала під майстерню, зібрався чималий натовп небайдужих полоскати горлом чуже життя. Власниця квартири кликала його лагідно, наскільки була здатна колишня прибиральниця київського ліцею. От навіть зараз, коли цей чоловічок приєднався до чималої кількості покійників вона залива свою «пісню»:
- Єнчик. Він був таким привітним, таким теплим і затишним чоловічком, що я навіть не мала сумніву - його тепло стане бажаним у кожній галереї. А ви знаєте, що я бачила усі його начерки, всі до єдиного незграбні перші малюночки, які він ховав потім за старим комодом? Я від самого нашого знайомства знала - він талант, якого ще світ не бачив. І була права!
- Бабцю. Може досить вже тут ля-ля? Коли його з універу поперли, він ще тоді йшов проти всіх, сипавши лайкою кожного, хто намагався якось прикінчити в ньому вільного художника, хто хоч крайцем ока посягав на його свободу. Ми тоді товаришували і я не один раз допомагав йому карабкатись по сходах його теперішньої геніальності. Та якби б не я, совався він зараз зі своїм ламінованим папірцем-дипломом під парканом, і просив милостиню. Його прикінчили. Хіба сумніви ще є? Конкуренція серед художників куди більша ніж серед верхів бізнесових конструкції. Мокра справа- це я вам точно кажу! - Лунало від м’ятого чолов’яги, котрий ніяк не міг впоратись з цигаркою, зате добре підмальовував реальні факти.
Втрутитившись до розмови, кругленький коротун, що радше походив на гнома, ніяк не міг протиснутись між люду, аби йому приділили увагу. Не по зросту довгі штанці раз у раз чіплялись за взуття людей, а окуляри сповзали між тканин рукавів.
- Експертиза твердить, що його труїли, тривалий час обливавши якимось небезпечним ядом ручку дверей його майстерні. Я хімік, кому як не мені знати? От тільки б назву, назву мені цієї отрути. Чи результати розтину.. Ех... Ми б швидко знайшли негідника, котрий занапастив цього генія сучасності. Я коли вперше побачив його роботи - мову відняло. Міг тільки мріяти, що колись матиму змогу пройтись його майстернею, потиснути йому руку, кинути декілька слів, а тут таке… Зайшов до майстерні, але в якості свідка. І це справило на мене неабияке враження. Досі здається, що відчуваю той запах смерті, він висів у повітрі. А ще там якісь дивні протяги, чи вітри, але гарячі. Зовсім не властиві осінній погоді.. Здавалось це дух покійника…
- Послухайте, Шановний! – Втрутилась довготелеса мов чапля жіночка, з фарбованим у червоний чубом - Ви зараз казочки тут нам віщаєте. Я кваліфікований медик. І можу запевнити що надприродних вітрів там не бува ніколи. Про це свідчить ввімкнена газова плита. А запах, то тільки через велику кількість розчинників, олій, масел і стару вентиляцію, котра давно відмовила. Звісно, аби я там була, ми давно вже знали причину смерті, бо наші правоохоронні ніяк..
- Притримайте язика! Якщо не тямите про що базікаєте. Я не вперше таке бачу. На моєму життєвому шляху всипано покійниками-самогубцями. Хіба ви не тямите? В сучасному світі, такі як Євген Провальний довго не протягнуть. Не готові до відчуження суспільством, залякані непевним майбутнім, розчаровані, що все йде не так від самого початку дороги, люди ладні одразу крутнути руля у кювет, аби покласти край невдачам своїм, аби потім вони не збирались і не мучили. Він приніс в жертву самого себе, зате отримав визнання. Я наприклад, стою в черзі, аби потрапити на аукціон його вугільних начерків. Ви бачили які портрети він замальовує? Як передає рух? І це простим вуглем! Навіть вугіллям активованим призначеним для лікування шкрябав зарисовки перехожих, що тинялись під його вікном. – Мовив бородань, трохи старше 40-ка років, що скидався на якогось науковця, і затято переконував решту, ніби на кону стояв його власний успіх.
- Ой, та поначитувались книжок і прийшли тут побрехеньки розводити. - Гукнула рудоволоса пані, з сухим ніби курага обличчям, і такими ж солодкими парфумами. - Я часто тут бувала, і бачила, як до нього вужем прокрадалась одна гадина в майже прозорій сукенці. Вся така граційна, водночас зухвала. Зазвичай на вихідні, вона прикрашала себе червоною помадою, в тон їй яскравою сумочкою і зникала в його під’їзді. Хто як не вона спокусила Провального, аби загребти своїми гострими кігтиками його статок? Бачила я таких цяць! Стрибне у ліжко, запаморочить голову юному і недосвідченому, забере гроші, майно, та навіть душу, а потім питай як звали! Він певно присвячував їй свої картини. Пейзажі безумовно були для неї, бо такої романтики я в житті не зустрічала, а тут вона на полотні, ледь прозора, але така свіжа…
Штовхаючи цю саму «руду», моложавий хлопець юркнув в центр і завів своєї пісні:
- Ану стривайте! Ви зараз намагаєтесь заплямувати ім’я чесної людини! У Вас якісь докази є? Приписувати йому дівиць, інтимні зав’язі. Та хіба так можна? Так, він не мав своєї сім’ї, коханої дівчини теж, але це не значить, що інтрижки були в його житті. Я свого часу бував у нього, став йому другом, і можу переконати, що окрім як «вдосконалення себе» він нічого більше не бачив. Днями гнув спину, й сліпнув над сотнями ескізів, начерків, замальовок, котрі тепер на аукціон в Барселону потраплять - і ніяк не думав про те, аби звикати до когось, тим паче до жінки. Спілкувався лише з представниками сильної статі, та й тому, що цього потребували обставини.
- Ви зараз його мало геєм не обізвали!- тепер говорив товстий, схожий на священика чоловік, в бороді якого певно можна було сховати чимало речей, і таємниць теж, бо безхатченко цей давно не чув про манери, гриз яблуко, бризкаючи соком і говорив водночас погладжуючи чимале черевце і гостру борідку, ніби може начаклувати істину. - Чесний, добрий, милостивий. Він завжди відрізнявся людяністю між тих, хто мешкає тут, у дворі. А скільки разів мене годував.. А ви йому приписуєте зв’язки і їх відсутність. Яке ваше діло?
- Я до речі теж таке чула – вткнулась білявка, котрій краще на подіумі виляти білосою гривою, а ніж колупати гострими підборами бруківку – можу вас запевнити, що Євген не встояв перед красою, бурхала уява, він знайшов своє натхнення у ній. У жінці, котра була давно заручницею шлюбу. А от чоловік був проти дружини в ролі натурщиці. І звісно ж ревнивець вислідив їх і прикінчив. Спочатку його, аби вона бачила розплату за свою «неслухняність» , а потім і її. Та хіба ви не знаєте чоловіків? Відкиньте усі свої здогадки, бо тут точно присутні ревнощі. Люди так просто не вмирають. Де ви бачили природню смерть? А? Шкода лише, що більше не буде його картин, його самого. Марно сподіватись на нащадків. Він безслідно стертий.
- Припиніть цей ґвалт! Я прошу усіх повернути свій здоровий глузд, котрий вже давно помахав м’ятою хустинкою, і визнати, що людина могла просто не впоратись з боргами. Ви знаєте у якій бідноті він жив? По самий берет вляпався в азартні ігри, а борги множились доти, доки йому не почали погрожувати. А коли захотів заховатись - тут його і знайшли, а потім заховали. – говорив бритоголовець, в шкірянці й ковбойських черевиках, що раз у раз скрипіли, ніби піддакуючи кожному слову хазяїна, мов приборкані цуцики.
- Ну от знову, липкий кримінал вбачаєте в простих, життєвих ситуаціях. Я читав у правдивих джерелах, і власне знаю сам, про те, що Провальний був хворий. З самого дитинства. Хвороба полягає у загостренні психічної нестабільності, постійних емоційних зривах, неадекватній поведінці і злості до оточуючих. Не згадаю назви і тлумачення його недуга. Звідки я це все знаю? Я мав бути його піар-менеджером. Планувалась серія виставок, відкритих фестивалів, майстер-класів. Він прагнув просувати свої картини у широкий світ. Вважав їх своїми дітьми. Його роботи викликали не те що ажіотаж, а істерику в сучасному мистецькому просторі! Ви уявіть собі, що у відкритій галереї Бостоні, декілька людей побачивши картину під назвою «Руді пасма свідомості» - втратили свідомість! Лікарі після цього неодноразово твердили, що його роботи мають колосальний вплив, і з ними треба бути обережними. Найбільшою проблемою було те, що він повинен був приймати ліки, для зниження тиску в черепній коробці. Тому я переконаний, що під час чергового нападу агресії, мозок просто вбив його.
«Повернувся. Светр став тяжкий від дощової води. Хлюпаю черевиками, прямуючи до кухні, аби підігріти воду, щоб вимити палітри і пензлі. Я вже давно нічого не пив. Смак їжі тепер теж в давнині. Сьогоднішній стос паперів нічим не відрізнявся від колишнього, вчорашнього, і того, що був перед ним.. Їх сотні. Роки просування власних сил тримають мене на біговій доріжці. Портрети, пейзажі.. Ці кляті копії які я змушую себе зціпивши зуби писати, аби продати купити фарб і знову писати їх же. Колообіг! Страшний колообіг в центрі якого безодня. Навколо якого зневіра. Я ковтаю власні ідеї, а потім блюю яскравими плямами на полотно очікуючи від себе самого «чогось», що штовхне мене вперед, або ж навпаки, пришпилить кнопкою до підлоги і розмаже остаточно. Начерки!? Та вони нікому не потрібні! Навіть я сам, я сам не тямлю чого псую папір, чому мажу руки по самі плечі в соус і шурхаю поверхнею листа, доки голова не починає рипіти, доки на руках не з’являються мозолі. Я малюю. Я пишу. Я існую. Та це тільки через те, що мушу жити. Мене не питали, чи хотів я на цей світ! Прокляттями сиплю навколо, ніби од того легше. Треба випити, аби тільки знайшов хоч якійсь алкоголь на ці сороміцькій кухонці, котра не бачила їжі, а знала лише злиденне існування, накопичення гінчір’я, палітр, мастил і чашок після зеленого чаю, чи ще якої гидоти. В цій кава. В рожевій залишок цукру і щось червоне. Кров? Хм.. Не думаю. Ось воно! Прозора склянка з білим, сухим вином, що добре бродить в порожньому шлунку й кличе забуття. Раніше я його любив. Тепер не люблю нічого. Краще одразу все, аби не подовжувати життя цьому паскудному дню. Ковток. Один, другий.. Стікає шиєю жовта вода.. Закрив очі, аж скроні забили кров мою..
Що це? Де запах? Я допив, але не відчув запаху і смаку. Рідина, що тепер гуляє моїми нутрощами. Вона чужа і не знайома мені!
Поруч якась пляшечка. Ввімкнув світло. Впізнав знайомий шрифт виробника. Та це ж.. Терпентина. Терпентина без запаху! Це ж бісів розчинник для фарб. Істерично лунає мій хрип пустою кімнатою. Хапаю чашки. Скидаю все зі столу.. Відчуваю, як горлом тече кров. Як вона виринає ззовні, малюючи плями підлогою. Моя кров. І це певно найяскравіша з сумішів фарба, яку мені вдалось створити самому.»
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=619566
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 09.11.2015
автор: Оліл