Себе не здолати ніколи й нікому,
Хоч як не болить і не тліє вночі,
У снах поблукаю - і хутко додому,
Та ви на приблуду оцю не кричіть.
Хотіла дістати зорю світанкову,
Та знову заспала - ніхто не збудив!
Бо з ночі писалося слово за словом
Про душу мою, по якій ти ходив...
Роками важкі відміряла я кроки,
Ходила босоніж по мерзлій ріллі.
В твоєму губила я холоді спокій
І сіяла квіти по теплій землі.
Та, де не сміялося, плакала знову,
І сльози - росою на дику траву.
Під сонцем я міряю радо обнову,
При місяці - з болем у серці живу.
Коли не щемить - не напишеш нічого,
Якщо не болить - заржавіла душа.
Ніколи не чуємо болю чужого,
Не скласти нікому чужого вірша!
Усе, що твоє, із тобою навіки.
Кричи - не кричи, не почують ніде.
По руслу старому, як зморені ріки,
Схилившись низенько по долі бредем.
...Шукаю я сили, а вітер зриває
Останні листки і жбурляє до ніг.
Та знаю: ріднішого в світі немає,
Як наш неподільний з тобою поріг...
- - -
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=619017
Рубрика: Лірика
дата надходження 07.11.2015
автор: Наташа Марос