Осіннє сонце землю не зігріє.
Майне в повітрі зірваний листок,
Впаде додолу, як чиясь надія.
Всьому, мабуть, отак виходить строк.
Недовговічна у своїм буянні
Златобагряна осені краса.
Як сон, що тихо тане на світанні.
Як ненароком зронена сльоза.
Так ненадовго світ в багрець убрався!
Так швидко пишні барви відцвіли!
Вже ліс затих. Без голосу зостався.
Поля лелек у вирій провели.
Пора осіння! Терпкий присмак жалю
Серпанком сизим серце огорта.
Вже хмари сиплють не дощем – печаллю,
І лист останній з дерева зліта.
Приходить осінь, як завжди, неждано.
Та суть не в тім, що квіти відцвіли.
А в тому, щоб осінні злі тумани
Уламком брили в душу не лягли.
© Ірина Васильківська
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=617911
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 02.11.2015
автор: Ірина Васильківська