Хто як думає, наскільки він вона розумні? Ти! Так, ти той чи та, хто зараз це читає, як ти думаєш? Ні, не говори в голос. Це роз ціниться, як шизофренія, а ти ж не хочеш, щоб тобі причепили такий ярлик. Чи хочеш?
І не відповідай мені, бо мені до лампочки твій рівень інтелекту. Кожен з нас рахує та вважає себе тим ким ми не являємось. Я теж. Так-так, я теж. Мені хочеться вважати себе холодним, розсудливим чоловіком, який вміє здійснювати задумане і який завжди на все зважає. Я хотів би контролювати себе, свої емоції. Я хотів би по іншому написати ці думки. Це мало бути, щось на зразок щоденника такого собі бабія, який не тільки кидає різну життєву філософію, в перервах між хвалькуватими розповідями про підкорення сердець (або інших менш доступних частин тіла) представниць протилежної статі. А в кінці я б знайшов ту, яка б змогла затримати мене та моє серце. Я навіть за клався писати тут всю правду. Що ж з останнім проблем немає. Все, що ти, дорогий читач, прочитаєш, є правдою. Я не прибільшив ні на йоту.
Тільки от все вийшло не так, як я хотів. Шмарами тут і не пахне. І я не можу описати досить багато ситуацій, з яких можна зробити життєві висновки. Ні, драматизму за цей час вистачало. Й*бнута осінь успішно передала естафету своїй холодній білій подрузі. Але написати, що було я теж не можу. Це буде розголошення таємниць, ще й декілька підстав. Не знаю, як решта людей, котрі пишуть про своє життя з різними перипетіями, справляються з цим. Я не справляюсь. Переоцінив себе. Тепер я навіть не маю про що писати. Є речі попросту не варті уваги. Є речі, про які я не хочу розповідати. І я не розповім. Ху*овий з мене мудрець, як виявляється…
Мудрець… це я загнув. Скоріше йолоп, якому увесь час відкривають очі.
Хочеш смійся з моїх висновків. Тільки без жалості, бо для мене вона як отрута. Хоч я і скиглю, як можна здогадатись по вище описаній х*йні, але я не розраховую на жалість. Так шо, якшо ти все ж жалієш мене…
ЙДИ НА Х*Й, тупе ти уй*бище.
Зараз вже січень. Довбаний січень без снігу. А розуму не прибавилось. Я ні разу не сів писати ці думки вслух (ну, бл*ть і назва) будучи адекватним. Це скоріше прояв душі та емоцій. І щось на зразок бесіди. Я уявляю тебе, дорогий читач, навпроти себе і розповідаю тобі, цей набраний текст. Ділюсь висновками, які зробив. І залюбки б поспостерігав за тим, як ти оцінюєш себе. Ні, ні, лише без слів, зараз моя черга. Сиди мовчки і думай: який прошарений твій мозок? І не жалій себе. Непотрібно говорити собі про свій розум, чи жалітись на тупість. Тебе ніхто не почує.
Крім тебе.
Ось мій перший висновок. Не шукай жалості. Згадай слова Пітера Гріффіна. На українській звучать вони просто і щиро: «О, Боже, та всім насрати!». Згадуй періодично.
Перед тим, як жалітись, поглянь на себе в дзеркало. Я так робив і мені допомогло. Так от, давай спробуй. Потягни свій писочок до дзеркала. Давай, давай, не лінуйся. Що ти бачиш? Правильно, своє лице («Б*ять КЕП», можеш подумати про мене ти, Але я ціню твою думку знову нагадавши тобі слова Пітера Гріффіна).
Знаєш, про що я якось подумав, дивлячись на себе в дзеркало? Про зовнішність. Справа в тому, що я не вважаю себе гарним. Поміть, не красивим, а гарним. Я не розумію, що в моєму лиці привабливого для протилежної статі. Але парадокс в тому, що сам я собі подобаюсь. Я можу дивитись на себе з відразою після якоїсь нової тупості. Створювати собі проблеми і кудись вляпуватись вже в рамках норми. Я можу ненавидіти себе. Можу знайти скільки завгодно мінусів. Але в той же час я не перестаю собі подобатись. Ні, не про нарцисизм мова. Я настільки звик до себе, що просто не уявляю, як би я міг виглядати інакше.
А ти? Тебе влаштовує твоя зовнішність? Я не про стрижку чи щетину. І якщо ти, люба читачко, дівчина, то не про косметику і весь той марафет, який домінуюча частина тобі подібних наводить зранку. Я якось спостерігав, одна дівчина, в котрої я заночував ще на першому курсі, наводила штукатурку. Виглядало наче ритуал реінкарнації. Таке собі перевтілення Франца Кафки (знаєш – молодець, не знаєш – гугл в поміч). І найчастіше увагу приділяють очам та волоссю. Може я не правий, але дівчина може забити болт на помаду, тональний крем та іншу х*йню, про призначення якої я не хочу навіть знати. Але підкреслити очі… необов’язково на показ, чи необов’язково яскраво. Але без уваги ви, прекрасні мої, їх не залишите. Адже погляд…
Але я відволікся. Ти дивишся на себе в дзеркало. Спробуй почати жалітись сам сама собі. Не треба трагедій. Згадай якусь ху*ню, через яку ти виносиш мозок всім, кому про це говориш. Жалюгідно, правда? Тож роби висновки.
Висновок другий.
Прийми себе.
Я вже раніше згадував про початковий задум. Не вийшло. Не повний провал, але описувати не стану. І поміть, читачу, я не спер ні разу ні на кого вину за всі свої провали. Я дотримався умови. Лише правда. Всі провали це моя відповідальність. Моя тупість. Все вище перечислене сталось по моїй вині. Не по чиїсь. По моїй. «Так не можна» - скажеш ти.
Жалієш – читай написане вище й великими буквами.
Не погоджуєшся – значить ти або жінка, або боягуз і слабак.
Не те, що так не можна. Так треба! Кого не вислухаєш, в усіх відмазки. За*бісь, всі невинуваті. Всі праві. А неправий хтось інший або інша. Може, бл*ть, досить? Я не говорю тобі приймати все на себе і нести відповідальність за всі біди людства. Ти маєш відчувати свої косяки. Якщо все ж задатки інтелекту в тобі є, то ти відчуєш наступне: ти приймеш вину за свій проступок, зрозумієш свою недосконалість і, або приймеш це з думкою «ну тай пох*р», або вирішиш змінитись. Але факт є фактом. Ти приймеш себе. Ти перестанеш займатись самонайобом доводячи свою правоту.
Це не розвине в тобі почуття відповідальності. Зате ти чесно будеш жити з собою в мирі. Найо*уй інших, лише не себе.
І третій висновок, на який мене наштовхнула моя подруга. Я інколи (хоча кого я обманюю – майже завжди) називаю її Хоббіт. От і причепилось до неї. Описувати її поки не стану, в зв’язку з тим, що я точно не знаю, яке місце вона займає в мене в голові.
Так от, сьогодні вона змусила мене згадати ще одну річ. Усміхайся. Давай, звірушка затрахана, усміхнись. Неважливо, що тебе гризе, усміхайся. Життя може вдарити ще дошкульніше. Може повозити тебе є*альником по ла*ну, ще сильніше. Ти не вдариш його у відповідь. Ти можеш лише витримати удар. Витримай з усмішкою.
Я не говорю в прямому сенсі. Немає змісту постійно либитись наче ідіот. Усмішка асоціюється з позитивом. Негатив з’їдає тебе зсередини. Повір мені я знаю про що говорю. Всі ми переживали важкі темні часи. Зараз я інколи згадую їх наче все сталось зимового вечору… Чому саме так? Зима – холодно. Вечір – темно.
В такі моменти тебе розриває від злості. І ти на частини здатен розділитись, якщо це принесе полегшення. І не знаю, як в тебе, а мені тяжко відходити від всілякого життєвого лайна, якщо вже зачепило.
Але я відхожу. І ти так само, я сподіваюсь. Питання, як? Просто не накручуй себе. Не думай погано. Не муч себе поганими спогадами. Минуле є минулим. Можеш не відпускати, але не дай йому забрати твоє майбутнє. Знайди якийсь позитив. Що-небудь, яким би йо*нутим це не було. Мені завжди помагає самоіронія. Я натупив, отримав по заслугах, окей. Shit happens. Життя йде далі не залежно від мого бажання. Того висновки зроблені, помилки засвоєні. Я ще не раз накосячу, не раз в щось вляпаюсь, так що побережу себе для наступного разу…
Знаю, звучить дивно. Такий вже я є. Але я признаю це і подобаюсь собі таким. Значить не даун (дуже хочеться в це вірити). Хоч, бл*ть, якийсь плюс. Думаєш інакше, і хочеш переконати мене в чомусь? Згадуй слова Гріффіна. Пам’ятай, ти ж ще мусиш визначити свій рівень інтелекту, так що не буду тобі заважати. І усміхайся, звірушка затрахана. Усміхайся...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=613872
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 17.10.2015
автор: Тост