[quote]Бытие только тогда и начинает быть, когда ему грозит небытие.
Федор Достоевский «Записки из подполья»
[/quote]
– Диви, як гарно!
– Ану, сфотографуй мене швиденько!
– Де?
– Та ось тут, біля корабля.
– Величезний який!
– Аж не віриться, що такі бувають.
– І це ж ми на ньому попливемо...
Середній клас поступово займав свої місця, пам’ять фотокамер та мобільних телефонів заповнювалася селфі й не селфі, вдалими й не дуже. Чи тоді ще не розповсюдилися стільникові – й не існувало селфі? Хтозна, коли ти сіла на той новітній титанік.
***
Подібна історія змалку здавалася тобі знайомою. Наче на початку двадцятого століття це також була ти – твоє попереднє життя абощо. Наче ти пам’ятала, як це – тонути просто посеред каюти, поки з боку на тебе споглядає підступна крижана скеля. Втім, ти завжди гостро реагувала й на розповіді про літаки, що загинули. Особливо – якщо там зустріли свою смерть футбольні команди.
Титанік – давно вже символ, а не корабель. Щодо айсбергів, їх повсякчас треба уникати. Ні, вони не підступні. Але в разі зіткнення – втоплять, не питаючи імен, не перевіряючи паспортів, не зважаючи на епоху й імовірну загрозу глобального потепління.
***
Проте нині ти не переймалася. Ти фотографувалася з «могутнім» кораблем і «крихкою» кригою, милувалася феєричним заходом сонця і сріблястими хвилями. У захваті телефонувала друзям і надсилала їм ММS. І мала рацію, адже для будь-кого з нас важливо встигати жити.
Коли ж наш хиткий світ наскочив-таки на апокаліпсис місцевого значення, ти плакала й відмовлялася сідати у човен з елітою суспільства. Човнів для решти пасажирів очікувано забракло, біднота захлиналася, стискаючи свої нехитрі клунки і гублячи в темній воді дітей. А ти сиділа десь на самому вершечку, дивилася на чергову атлантиду, огидну й чарівну, і відчувала, що гинеш із нею, за неї – чи замість неї.
Аж не віриться, що таке буває.
Це ж ми на цьому пливли.
Усі шпальти знову за потопельниками. Диявол малював з тебе портрет. Бог виступав за критика. Ти плакала, хапаючись за по-лютневому холодне весняне повітря.
Ти не помітила, як вчепилася у якусь дровиняку, і вона понесла тебе до рятувальників. Ти не тямила, нащо вкотре встигла вижити, втративши ще один титанік.
Але ти вижила. Вранці над тобою нахабно зійшло сонце. Ти тримаєш у руках газету, де читаєш про себе – й наче не про себе. По радіо лунають твої пісні. Десь тріпоче твій прапор.
Ти – це справжня ти.
Україна. Як гарно. Сфотографуймося на згадку. Ось тут, на тлі скаженого року, що минає. Що обов’язково мине.
Бо не минає лише посмішка Джоконди.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=613546
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 15.10.2015
автор: Людмила Іванець