В одній маленькій непримітній країні, абсолютно звичайно жили ні в чому не примітні люди. Кожен день в них починався однаково, однаково і закінчувався, життя текло рівномірно і всі думали, що так буде завжди…
Але, одного ранку, країною пробігла чутка, що вчора ввечері з’явився новий громадянин, після зустрічі з яким зникають люди. По мірі поширення цієї чутки стали пустішати вулиці: дорослі не ходили на роботу, дітей не пускали до школи, а підлітки не прогулювались як завжди по звичайних маршрутах. Всі сиділи в своїх домівках, зашторивши вікна, і тремтіли від страху.
Чого ж вони боялися? Нового громадянина, який, як вони були впевнені, прогулювався вулицями. Хоча ніхто його не бачив, проте кожен чітко чув, як вистукують його підбори по бруківці. Люди боялись говорити, бо він міг почути і завітати в гості, вмикати світло, воду, боялись пересуватись по оселі. Хоча його ніде не було – він був всюди, і це міг підтвердити кожен, оскільки був впевнений, що зараз він стоїть під їхніми дверима, зазирає у їхнє вікно чи навіть чатує на них в сусідній кімнаті.
Страх заполонив країну, він наче густа смола, проник в усі шпарини. А коли над країною повисла темрява, до нього приєднались ще й паніка та істерика, бо люди, що сиділи по кутках і захлиналися жахом, не бачили нічого, окрім його постаті перед собою.
І вони справді зникли, зникли всі, голодні, холодні, брудні… Пішли у вічність, цілі вулиці, міста, вся країна… І ніхто не знав чому це сталося, бо не було кому розповісти.
Ніхто із них так і не зрозумів, що боятися страху – також страх.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=612647
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 11.10.2015
автор: LeV