Тисячі років життя стануть попелом.
Комусь вистачає півсотні, щоб зрозуміти це та добровільно кинутись у вогонь.
Дівчина з блідо-зеленим кольором обличчя неуважно розглядала брошурки в своїх руках. Її перше відвідування групи підтримки.
Першим заговорив молодий чоловік, на вигляд років тридцяти; він зціпив руки разом та попросив кожного з присутніх представитись. За цим послідували історії. Присутні співчутливо корчили лиця та вимовляли слова підтримки. Блідолиця не виявляла жодних почуттів. Почуте відкладалось в її голові в розділі сумних історій, але не викликало жалю.
Дехто вдавався до бридких подробиць, від яких уява миттю видавала неприємні картини.
Люди говорили, щоб звільнитись від того, що заважає їм розважатись з друзями, проводити час наодинці в повній гармонії чи, якщо комусь дуже пощастить, провести час в колі сім’ї. Блідолиця, так і не розпочавши свою розповідь, коли десятки очей втупилися в її хворобливого вигляду лице, покинула приміщення, обіцяючи собі, що більше ніколи не повернеться. Не варто шукати власного щастя та відпущення серед тих, хто застряг в темряві на все своє людське життя, яким би довгим чи коротким воно не видалось.
Вдома чекала Енн. Прийнявши позу лотоса на дивані перед телевізором, вона невідривно дивилась на склянку з кефіром попереду себе.
Блідолиця увімкнула джаз, старі колонки хрипло відкашлялись – пил всередині заважав їм дихати нормально, - та несамовито загорланили на весь будинок. Звук пройшовся по підлозі та дістав до самісінької стелі.
Не докладаючи особливих зусиль, дівчина зняла з ніг старі, повністю обтерті та зношені черевики, та накрила себе з Енн ковдрою, попередньо розміщуючись на дивані так, щоб голова Енн лежала в неї на животі.
В голові паморочилось, за годину вони поснули.
- Моєю свідомістю наче керують декілька режисерів, - заговорила Блідолиця. – Кожен з них бачить сцену по-різному, не зважаючи на вказівки автора ідеї, що все ще має сили писати продовження сценарію мого життя. Вони борються за право обіграти кожен епізод по-своєму. Я граю, говорю репліки, написані автором, і стараюсь не втратити того, чого ніколи не існувало… Не втратити себе. Мої думки, та навіть сказані мною слова насправді зовсім не такі, якими б мені хотілось, щоб вони були. Здається, що ти кажеш те, що відчуваєш, але слів не досить, щоб описати все настільки правдиво, яким воно є. І сказані слова ніколи не відображають того сенсу, який я стараюсь в них вкласти. Навіть зараз, я не певна, чи справді говорю саме те, що відчуваю. Все набагато складніше, - довга пауза. – Розумієш?
- Ні, - відповіла Енн.
- Я теж, - погодилась Блідолиця і затихла.
Листя на деревах опало; голі гілки піддаються сильному вітру та намагаються дотягнутись один до одного, втішаючи обіймами.
Листя летить над головами людей, з усіх сил стараючись не приземлитись їм під ноги. Спочатку тримаючись зграї, листя як пташки летить разом. Пізніше воно розлітається у різні сторони, їх усіх роз’єднує вітер. І відтепер ніхто не знає, звідки воно прибуло.
- Більше життя, - сказав голос.
Листя, яке люди згребли в одну купу, щоб пізніше спалити, - піднялось вгору. Секунду покружлявши, воно повернулось на голі гілки, мирно опустившись на них.
- Не обтяжуй їх, - другий голос.
Листя повернулось на землю. Подихав вітер – частина полетіла на тротуар, потрапляючи людям під ноги. Почувся тихий хруст.
- Природа забирає своє по праву. Скоро вона подарує нове життя. Зима – це теж маленьке життя.
- Навіщо дарувати нове життя, якщо все рівно збираєшся відібрати його?
Голос промовчав.
- Цікаво, на що обміняє природа нас?
- Часом я задумуюсь, а чи насправді я тут?
- І що надумала?
- Що пора повертатись.
Ніч у підвалі старого будинку. Не спалось. Жодного звуку з зовнішнього світу, наче нічого більше не існувало.
- Скільки ми вже живемо?
- Стільки ж само, скільки помираємо.
Мертва тиша, жодного подиху чи шелесту.
- Завтра в групу підтримки.
- Допоки останній листок з дерева не впаде…
- … Осінь нас не забере.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=612219
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 09.10.2015
автор: Lily Grant