Не хочу слави... я не з тих,
Що йдуть по головах до неї.
Я селянина син з простих,
Що виріс на ідеї
Щоб Україна вільною була
Й ніякі зайди не гнобили
Найпрацьовитіший народ
І не тягнули з нього жили
Останні дико до могили.
Не хочу слави... я не з тих,
Але пишу вірші щоденно
Уперто серцем...не з святих
Малюю образ чемно
Великих мрійників моїх краян,
Що світ дивують навіть нині,
Де потихенько гине зло
По всіх закутках у родині
В моїй страждальній Україні.
Не хочу слави... не привик.
Й нема до неї в мене тяги.
Зриваю маски з цих владик,
Хто не дотримує присяги.
Але, як в кожного митця
Крадеться думка все ж зрадлива:
Навіщо писанина ця...
І серце зболене і сиве?
За що бідує мій народ?
За що карають кровососи?
В нас є усе – земля щедрот,
А ми подачки тільки просим.
Не розумію і ніхто,
Мабуть того не розгадає...
Іде війна а не АТО...
І ангел смерті все шугає
Над нашим вимученим краєм.
Якщо так далі все піде
То ні Америка й Європа
Нам не поможуть і ніде...
Брехня й злодійство заведе,
Що тут кацапська буде «ж...».
То ж, думайте, докіль при владі
І ще сьогодні на горі...
Не дай Бог, знову буде зрада,
А ви безвинні лікарі.
22.09.15р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=609086
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 24.09.2015
автор: Василь Дальнич