Перстень

Перстень

Новела

Ніч  над  рікою  у  Страсний  четвер  була  зоряною  і  свіжою.  Дівчата  розсівшись  по  валунах  гомоніли,  розповідали  кожна  свої  історії,  хтось  приніс  мелайного  пісного  коржа  і  розділив  між  усіма.  Їхні  юні  голоси  розсипалися  як  монисто,  падали  у  воду  і  десь  на  закруті  зникали,  а  може  вода  відносила  їх  за  берег,  туди,  де  ріка  спочатку  розливається,  а  потім  звужується,  і  ледь-ледь  проходить  через  дві  скали,  що  стискають  її  з  обох  боків.  І  ось  над  горою  небо  наче  молоком  почало  наливатися.
-  Світає!  –  дзвінким  голосом  гойкнуло  дівча,  вмить  всі  поскидали  сорочки  і  разом  поскакали  у  холодну  ранкову  ріку,  над  якою  почала  здійматися  пара.  Вода  розпліскувалася  на  всі  боки,  бризги  сріблом  розсіювалися  над  головами,  розбуджені  свіжістю  води  юнки  будили  ліс  і  луги  заразливим  своїм  сміхом,  радісним  виском  тривожили  пташок  і  переполохували  усяку  дичину,  милися-купалися,  розпустивши  пишні  коси,  та  ще  й  примовляли:  «Водице-чистице,  на  тобі  русу  косу,  а  ти  дай  мені  рум‘яну  красу!»

Ружена  поверталася  додому  вулицею,  обвивши  стан  поверх  вологої  сорочки  лляним  вибіленим  рушником,  ловлячи  дрижі.  Сонце  вже  викотилося  з-за  синьої  гори  і  перші  промені  лягли  на  село.  Було  по-весняному  свіжо.  Хата  її  стояла  на  самому  краю  села.  Колись  крайній  дім  був  там,  де  зараз  видніються  три  смереки,  а  біля  них  із  почорнілого  від  часу  зрубу  колодязь,  і  «журавель»  над  ним  переломлений,  що  в  небо  стирчить  оцупком.  Дім  той  розсипався,  ще  позаминулої  зими.  Щось  само  перегнило,  а  щось  люди  порозтягали  потихеньку  на  дрива  –  чого  добру  пропадати?  Зими  тут  люті.  А  дім  давно  покинутий  стояв  –  от  і  не  витримав  самотності.  Різна  слава  ходила  навколо  цього  обійстя.  А  ще  казали,  що  начебто  в  тому  колодязі  великий  чорний  гад  живе.  Тому  ніхто  не  наважувався  брати  звідти  воду.  Багато  хто  ходив  до  криниць,  а  «чортів  колодязь»,  як  його  називали,  старалися  обходити  десятою  дорогою.
Дівчата  порозходилися  по  домівках  і  тільки  одній  Ружені  було  найдалі  іти  од  ріки.  Сонце  у  таку  пору  ще  благе,  можна  навіть  на  нього  дивитися  без  шкоди  очам.  Йшла  собі  Ружена  прищурившись  проти  сонця  і  вже  майже  біля  воріт  угледіла,  що  на  дорозі  щось  зблиснуло.  Спочатку  вона  подумала,  що  то  камінчик,  а  потому  придивилася  пильніше.
-  Овва!  –  Промовила  вона  у  захваті  і,  схилившись,  підняла  перстень.
Такого  персня  їй  ще  ніколи  не  доводилось  бачити.  Дівчина  пообертала  його  в  руці,  та  й  спробувала  вдягнути  на  палець  і,  –  «О,  диво,  підійшов!  –  Але,  хто  ж  то  міг  загубити?  Завтра  поспитаю».
Вона  переступила  поріг  і  зайшла  у  сіни.  Тут  завжди  так  рідно  пахло  старими  промащеними  дошками,  молоком  і  рештками  сухого  лугового  сіна,  якого  ще  було  на  горищі  достатньо,  щоб  розкішно  виспатись.  А  тим  більше,  що  вже  й  ночі  ставали  теплішими.  Ружена  піднялась  дерев’яною  драбиною  на  горише,  заховала  перстень  у  розщелині  зрубу,  впала  на  розстелену  верету  у  сіні  і  одразу  заспала.
Викупана,  спала  мов  дитя,  та  тільки  уривками  чула  крізь  сон,  як  рипіли  двері  у  сінях,  гримотіло  начиння,  та  як  лаяла  мати  чи  то  кота,  чи  то  батька.
А  увечері  йшли  всією  сім’єю  цілувати  Плащаницю.  Вже  опісля  церкви  Ружена  задумала  що  збере  дівчат,  щоб  перстень  показати,  але  в  останню  мить  вирішила  не  казати  нікому  нічого,  а  ще  трохи  притримати,  бо  надто  вже  він  їй  сподобався.
Зранку  в  суботу  ще  стільки  усього  треба  було  поробити.  Цілісінький  день  клопотались  жінки,  готуючись  до  найважливішого  дня  –  Великодня.  І  вже  увечері  удвох  з  матір’ю  почали  парувати  кошик  до  церкви.  Дно  кошика  вистелили  чистою  серветкою,  поклали  на  неї  закосичену  рум‘яну  паску,  сіль,  шинку,  домашню  ковбасу,  писанки,  які  Ружена  старанно  виварила  у  цибулині  з  травами,  масляного  баранчика,  хрін,  бурячки,  зелену  цибульку,  молодий  часник,  -  усе  як  зазвичай,  прикрили  вишитим  рушником,  вбралися  в  справлені  до  свят  обновки  і  пішли  на  Всенощну.  В  цю  ніч,  той  хто  боявся  проспати  своє  щастя  старався  не  засинати  до  самого  ранку.  Вірники  з  обох  кінців  села  стягувалися  до  церкви.  Батько  ж  Ружени  залишився  на  ґаздівстві.
От  і  пасочки  посвячені  і  благословення  дочекався  нарід  праведний,  погасили  свічки,  попривіталися,  перецілувалися,  побрали  кошики  в  руки,  та  й  хуткіш  додому.  Майже  біжить  матір,  аж  засапалась.  Ружена  за  нею  поволі  йде  величаво,  бо  й  так  встигає.  Ноги  у  Ружени  довгі,  стрункі,  постава  горда,  на  плечах  коса  руса,  завтовшки  з  долоню,  йде  пишно,  наче  панна.  Дивно  таке  споглядати:  і  мати  простачка  і  батько  не  з  паничів.  Може  де  в  роду  були  пани  які?  Бо  кров  –  то  велика  сила!  Не  йде  –  пливе,  очі  трохи  опущені,  а  суконка  –  вишита,  та  такими  яскравими  косичками…
-  Та  не  тягнися,  як  довгий  день!  Он  Анця  вже  коло  порога.  І  та  тебе
випередила.
-  Мамо!
-  Ти  що,  заміж  не  хочеш?  Пора  й  тобі  віддаватися,  а  ти  сидиш,  дівуєш.
Бігом,  кажу  тобі,  бо  щастя  не  буде.
-  Мені  тільки  двадцять.  Та  й  хіба  у  Пауляків,  та  у  Біланинів  щастя  набагато
більше  від  того,  що  вони  коло  самої  церкви  мешкають?  Вони  щороку  перші  додому  з  кошиком  прибігають.
-  Не  мудруй,  дівко,  а  слухай,  що  старшина  каже.
Зайшли  у  двір.  Батько  вже  обійшов  худобину,  умитий,  у  великодній  сорочці
на  лавиці  під  хатою  сидить,  піпу  курить.
-  Христос  воскрес!
-  Воістину  Воскрес!
-  Христос  воскрес!
-  Воістину  Воскрес!
Почоломкались,  і  до  хати  –  розкладати  на  стіл,  чим  Бог  обдарував.
Аж  увечері  Ружена  згадала  про  перстень  вилізла  на  горище,  запалила  гасову
лампу,  що  із  сволока  звисала,  витягла  зі  схованки  знахідку  і  одягла  на  палець.  І  так,  і  сяк  вигинала  пальці  і  роздивляла  чудну  таємничу  прикрасу.  Вже  геть  змеркло,  коли  гойкнула  вона  до  матері:
-  Мамо,  я  буду  на  сіні  спати  нині.
-  Що?  –  питала  мати,  не  розчувши.
-  Я  на  сіні  сьогодні  сплю.
-  Та  вже  спи!  Бери  Коцура,  мишей  буде  одганяти.
-  Сам  прийде!  –  Гукнула  дівчина,  та  й  далі  любуватися,  які  ж  то  гарні
дівочі  руки  у  прикрасах,  а  не  мозолях,  що  від  важкої  роботи  так  нещадно  грубіють.  А  мріяла  собі  Ружена  про  палаци,  про  багатого  нареченого,  уявляла,  як  би  то  вони  з  судженим,  та  й  на  фірі,  упряженій  високими  читавими  гнідими  кіньми,  у  багатому  вбранні,  їхали  долі  селом.  А  їм  услід  усі  дивляться  заздрісно  і  перешіптуються.  Однією  рукою  її  любий  упряж  тримає,  а  другою  обіймає  ніжно  за  плечі...  Ото  було  б  видовище,  ото  було  б  життя!  У  тих  солодких  снивах  Ружена  і  не  зчулася,  як  почала  засинати.  У  лампі  потихеньку  догорав  гас,  довгий  пломінь  зменшився,  а  потому  раптом  задрижав  щосили,  наче  хтось  подув  на  нього.  Ружена  лежала  вкрита  по  пояс,  тонка  сорочка  облягала  молоді,  високі  груди,  уста  її  були  розтуленими,  немов  у  очікуванні  поцілунку.  Мерехтіла  тінь,  що  падала  згори  на  неї,  сплячу,  а  на  вулиці  пішов  теплий  рясний  великодній  дощ,  який  заколисував,  немав  колиска.
Скрипнули  сіни,  і  по  драбині  наче  хтось  почав  повільно  підніматися.  Ружена  повернулася  на  бік  і  продовжувала  міцно  спати.  Ніжна  рука  легко  торкнулася  плечей,  потому  почала  лащити  їх.  Крізь  сон  вона  відчувала  насолоду,  що  мимоволі  наповнювала  її  .  Збуджена,  дівчина  повернулася  знову  на  спину  і  легкий  стогін  з  її  уст  вирвався  у  ніч,  та  коли  холодні  уста  дотулились  до  її  уст  гарячих,  вона  наремно  прокинулася.  Солодка  млість,  яка  ще  мить  тому  володіла  нею  щойно  зникла.  Вона  почула  як  з  драбини  хтось  зіскочив,  затим  рипнули  двері  сіней  і  все  стихло.  Ружена  зістулилась  у  переляку  і  застигла.  Кіт  на  м’яких  лапах  переступав  сіном  і  врешті  всадовився  на  ковдру  поруч.
-  Коцуре!  Ти?
Тиждень  розпочався  зі  дзвонів,  що  сповіщали  про  Світлий  поливаний
понеділок.  В  цей  день  дзвонар  дозволяв  кожному  охочому  парубку  дзвонити  досхочу.  Хлопці  товклися  під  церквицею,  гомоніли.  Нарешті  скінчився  піст  і  починалися  вечорниці.  Ружена  страх  як  любила  танцювати,  вона  не  пропускала  нагоду  піти  до  гурту,  щоб  повеселитися.  Та  сьогодні  зовсім  не  мала  бажання  потрапити  під  руку  поливальникам,  а  тому  залишилася  вдома.  Пригадуючи  минулу  ніч,  їй  ставало  моторошно.  Сьогодні  вона  буде  ночувати  у  своїй  кімнаті.  Взяла  перстень  і  переховала  у  скриню,  а  сама  лягла,  закрившись  по  самі  вуха.  За  вікном  шуміло  молоде  листовиння,  пахло  квітом  знадвору.  Вона  пильно  вслухалася  у  кожен  звук,  у  кожен  шурхіт.  «Та,  ні,  то  був  лише  сон!  Чого  я?»  –  Заспокоювала  себе  дівчина.  Вже  й  батьки  позасинали,  а  вона  все  вслухається,  та  вдивляється  у  маленьке  віконце,  в  яке  засвітив  повний  місяць.  У  хаті  стало  чи  не,  як  у  день.  Сон  не  йшов.  Коли  глип,  повз  вікно  тінь  промайнула.  «А  може  здалося?»  -  Подумала,  та  коли  почула  скрип  дверей  у  сінях,  стрімголов  скочила  з  ліжка  і  потягнула  засув  на  дверях,  а  тоді  –  хуткіш  під  ковдру.  Так  до  ранку  й  ока  не  зімкнула.
До  самої  п’ятниці,  чи  то  марилось  їй,  чи  снилось,  та  про  спокій  Ружена  і  забути  забула.  А  в  п’ятницю  після  вечірні  підійшла  до  Калини,  що  зналася  на  всіх  отих  дивах  чистих  і  нечистих,  розповіла  і  про  перстень,  і  про  нічний  неспокій  останнім  часом.  А  та,  тільки  їй  подивувалася.
-  Та  хіба  ж  ти  не  чула,  що  не  можна  підбирати  ні  перстнів,  ні  хусточок,
ані  пасків  ніяких,  бо  то  нечистий  підкидує  дівчатам,  потому  переслідує  їх,  поки  не  згубить  і  всю  кров  не  вип  є...
-  Що  ви  таке  кажете,  Калино!
-  Ну,  знаєш,  хочеш  –  вір,  хочеш  –  перевір!  Таки,  гад  той,  на  парубка  перекидається...  -  Прошепотіла  Калина,  -  От  він,  перелесник  бісів  і  підкинув  перстень.  Потрібно  святою  водою  покропити,  Ружено,  та  й  позбутися  його  чим  скоріш.
Тієї  ночі  Ружена  приспала  кота  у  себе  на  ліжку,  а  сама  пішла  і  лягла  біля  матері.  Опівночі  почав  кіт  нявчати,  та  так,  що  всіх  на  ноги  підняв.  Вийшов  батько  у  сіни,  дивиться,  а  Коцур  дряпається  у  двері.  Відчинив  йому,  а  той  як  ошпарений  вискочив  на  двір  і  зник  десь  у  саду.
-  Ото  вже  свальби  зачалися  котячі,  бодай  вас,  -  бурмотів  батько
повертаючись  на  піч.  А  Ружена  пішла  таки  за  котом  слідом,  пильно  вдивляючись  у  темряву.  І,  чи  здалося  їй  од  того  переляку,  чи  справді  бачила,  як  якась  висока  довга  тінь  віддалялася  від  саду  і  зникла  у  трьох  смереках.
Вранці  Ружена  одяглася,  взяла  перстень,  покропила  свяченою  водою  і  понесла  до  колодязя.  Довго  не  роздумуючи  кинула  його  на  дно,  промовляючи:  «Звідки  прийшло,  туди  і  йди!».  В  ту  ж  мить  зашуміли  смереки  у  верховіттях,  а  в  колодязі  щось  загуділо  і  стихло.  Ружена  бігом  бігла  стежиною  до  свого  дому,  а  серце  шалено  калатало.
А  на  осінь,  коли  поверталися  хлопці  із  катунів,  Ружена  закінчувала  вишивати  хрестиком  свій  весільний  рушник,  на  якому  яскравіли  квіточки  і  голуби,  а  ще  було  виписано  «На  щастя,  на  долю».
Світлина  з  інтернету  

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=608675
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 22.09.2015
автор: isabel