Чугайстер

На  вершині  полонини  виднілась  колиба,  ніби  острівець  серед  жовто-блакитного  безмежжя  польових  квітів.    З  весни  і  до  самісінької  осені  її  охороняли  армії  бджілок  –  трудівниць;  важких,  як  дощові  хмаринки  джмеликів;  обгортали  фіалково  –  кульбабовим  ароматом  райдужні  метелики.  А  в  нічну  пору  це  стодола  Нічника,  що  косить  своїм  ясним  півмісяцем  Чумацькі  стожари.    А  ще  вона  здалеку  здавалася  старезним  гуцулом,  що  спершись  на  коштур,  пасе  в  небесному  плаї  хмаренкову  отару.  Тому  часто,  коли  він  задрімає  під  промінцями  літнього  сонечка,  все  небо  закундибаситься,  враз  почнеться  моква.  Пострибають  хмаринки  блискавицями  по  горах,  стрімких  скелях,  глибоких  ущелинах,  покотяться  громовицями  на  всі  боки  до  царства  лісу,    де  столітні  сосни,  ялиці,  кедри  та  смереки  приміряють  своїми  верховинами  зоряне  намисто,  а  чудернацькі  форми  букового  стовбура  стають  схожими  на  мінливе  обличчя  господаря  цієї  величі  –  Чугайстра.  
А  в  лісовій  гущавині  красуні  мавки  половлять  небесну  отару,  розчешуть  її  в  густий  туман  і  почнуть  мережити  з  марева  собі  весільну  одіж.  Весь    ліс  вкривається  враз  сизою  пеленою,  здається,  що  ніби  він  димить.  Тоді      налетить  шаленим  вітром  Чугайстер,  розжене  нявок  за  те,  що  «підпалили»  ліс,    лиш  сльозинки  -    краплинки  від  них  зостануться  на  чітині.  І    побіжать  вони  на  всі  усюди    потічками,  зашумлять  гірські  потоки  водопадами,  заревуть  диким  туром,  тягнучи    рогами  за  собою  гори.  І  тоді  ніхто  вже  не  втече  від  цієї  сили  -    ні  тварина,  ні  людина.  Лише  добрий  Дух  лісу    здатен  зупинити  її.    Засурмить  вітер  в  обпалену  блискавицею  смерекову  трембіту,  вдарить  водограй  по  веселкових  цимбалах  і  закружляє  Чугайстер  із  водяною  русалкою  у  таночку:  заплаче  ялина  скрипкою  до  води,  заколише  бузиновою  дудкою  ліс  в  своїх  обіймах  бурхливі  води.    Задзюркоче  на  ліщиновій  флоярі  струмочок  до  калини  пісню  перемоги  життя  над  смертю,  єднання  неба  і  землі.  І  шепотливо  побреде  водяна  череда  за  цією  піснею  любови  в  долину  шукати  своє  плесо.    
А  в  долині  котила  вчорашній  сніг  невгамовна  Бистриця,  ніби  карпатський  вуж,  вигинала  свою  блискучу  спину  поміж  камінних  берегів,  своїми  стрімкими  потоками  омивала  гори,  полонини,  разом  із  сонечком  ховаючись  за  небокрай.  Біля  неї,  по  обидва  боки,  тулилися  села,  де  ранок  будив  когутом  людський  мурашник,  а  вечір,  мов  орел  беркут  затуляв  своїм  крилом  відразу  пів  неба…
Шумить  віковий    ліс.    Шепоче  до  річки    сиві  легенди.  А  їх  перешіптують  жовта  троянда  -    полонині,  жайвір  -    синьому  небу.  Річка    несе  їх  по  всьому  картацькому  краю  аж  до  Дністра.  Напуває    ними  людський  рід  і  люди  переспівують  їх  в  коломийках  ,  танцях,  орнаментах,  стравах,  обрядах,  говірках...
І  все,  що  створено  Прабогом,  єдиним  володарем  неба  і  землі,  буде  жити  вічно,  допоки  в  наших  душах  не  висохне  джерело  віри,  надії  і  любові.  Щоб  дітям  нашим  і  онукам  нашим  щаслива  доля  рушничком  лягла  до  ніг.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=607704
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 18.09.2015
автор: С. Мошенський