Волошкою прозвали хлопці друга
І через очі, й посмішку м’яку.
То кличка – не якась там зла наруга –
Ба, не знайшли ще кращу, ніж таку.
Великі сині очі, мов волошки,
І жовто-білий чубчик, мов стебло
У жита, що підстигне трошки,
Ще й личко схоже з сонечком було.
Так він і ріс. Волошкою. Високий,
Став вуглуватий, ширший у плечах,
Розумний хлопець, дивно ясноокий,
І ніжність поселилася в очах.
Аж ось Афган в життя його ввірвався,
З вогнем і димом, з низкою смертей,
Про все це потім він уже дізнався,
Й його волосся стало… ледь руде.
Не раз дивився хлопець в очі смерті,
І поряд запах був крові не раз,
Він не хотів в чужій землі померти,
І добре розумів: війна – не гра.
Усе пройшов: і рани, і утрати,
І спрагу, й біль посеред диких скель.
Як мріяв він вернутись в рідну хату,
Так, до батьків, де є життя людське!
І ось він вдома. Вищий став і статний,
На крилах радості у хату залетів,
Та тільки на поріг утрапив стати,
Солдат увесь якось пополотнів…
Змінилися батьки і хата трохи.
Подумав: роки не пройшли дарма –
У мами сльози котяться горохом,
На голові у батька теж зима.
Стоїть Волошка, мов закляк на місці, –
Не про таку він мріяв зустріч. Ні!
Та й в нього очі стали сірі, злісні –
Згубили колір синій у війні!..
Коли в житах стрічаю я волошки,
То синьооке згадую хлоп’я,
В якого юність не була в горошку.
Афган її на скелях розіп’яв!..
Ганна Верес
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=606667
Рубрика: Історична лірика
дата надходження 14.09.2015
автор: Ганна Верес (Демиденко)