Втікти в безодню!
Зрозуміти своє серце - це означає
звільнити свою душу від
страждань. Та не кожен
може підібрати потрібний ключ до
серця. Люди які все ж відкривають
скриню душевного спокою,
відчувають, що таке щастя, проте
для багатьох не зрозуміти цього
відчуття. Так було і в мене. Скільки
б я не намагався, зрозуміти, що
відбувається в душі, яка істинна
причина моїх страждань, що
призвело до громадянської війни там в
середині мене,
все було марно. Лише купа
втраченого часу, безліч прочитаних
нікому
не потрібних книжок які нібито
розкривають натуру людини, не
один битий час проведений у
психологів. Пройшов уже не один
десяток років проте ті відчуття які
стукали в мої двері я пам'ятаю й
досі. Страх, біль, самотність
поступово витісняли з мого життя
такі фактори як: щастя, сім'я, друзі.
Варто мені було залишитись на
одинці як самотність мене
повністю забирала під свою опіку.
Вона лагідно нашіптувала, що мене
ніхто не любить, що нікому не
потрібний, що я для всіх скалка в
дупі, і лише вона про мене
піклується. Ми були в двох: я і моя
самотність. З кожним днем я
відчував, що всі нашептані слова,
моєї єдиної подруги, жорстока
правда. Щодня моя потреба у
самотності зростала, я відчував, що
кохаю її. Проте це кохання було
страшною примарою, яка
завдавала нестерпного болю.
Кохання заставляло мене вбити
себе, покінчити з життям,
відправитись на небо, до батька
нашого Христа. Вона була дуже
наполегливою і відмовити їй
фактично було не можливо. Єдиним
виходом було врятуватися, це
уникати побачень один на один,
коли хтось був з тобою поруч, ця
проклята тварюка, зникала і сліду її
не було видно, залишаючи лише
гіркий присмак на серці. Проте
рано чи пізно я залишався на
одинці з нею. Пам'ятаю коли ми з
нею вперше зустрілися, вона була
така прекрасна. Переді мною стояла
молода дівчина, подув через
відкриту фіранку легенький
вітерець, який сколихнув біле
плаття на ній, риже волосся
виблискувало на сонці. Самотність
простягнула руки, вона мене
кликала до себе. Коли я підійшов,
мурашки побігли по тілу, легенький
вітерець перетворився в
справжній буревій, сонечко
заховалося за темними хмарами,
відкрита фіранка почала тривожно
скрипіти, ніби попереджувала про
небезпеку, на землю хлинула злива
дощу. Наші погляди зіткнулися,
вона так лагідно дивилась, а потім
обійняла мене. Через декілька хвилин
буревій набрав ще більших
обертів, небо почало здригатись
від грому, в наступну хвилину по
всій кімнаті розлітається скло .
Блискавка безжалісно вжалила
фіранку, не давши їй жодного
шансу, щоб врятуватись. Краплини
дощу почали летіти в кімнату, за
секунду я прийняв льодяний душ.
Самотнісь взяла мене за руку й
почала вести за собою. Ступивши
на підвіконня, я ледь не зірвався в
низ. Самотність поцілувала мене в
щічку, і сказала, що я маю це
зробити сам, і тоді вже нам ніхто
не завадить, ми будемо у двох. Вже
готуючись до стрибку у безодню в
кімнату вбігла моя подруга,
побачивши страшну картину впала
в істерику, по обличчі бігли сльози,
дівчина благала цього не робити.
Самотнісь все віддалялась, вона
кликала мене, та щось заставило
моє тіло залишитись, якась невидима
сила заборонила покинути цей світ.
Злізши з вікна,
я обернувся, нікого не було, кохана
зникла. Ось такою була моя
перша зустріч. Проте перша зустріч
не була останньою. Всі ці зустрічі
кардинально змінили мене,
примусили забути всіх кого я знав,
забути своє життя, втікти від
близьких людей, поїхати шукати
істинне призначення, яке було
надане Христом.
Заставила зрозуміти себе, за, що їй дуже
вдячний.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=604682
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 06.09.2015
автор: Джулиан Некава