Зацвіла калина білосніжним цвітом.
Поховали сина, первістка, цим літом.
І рояться бджоли – та йому не чути.
Рідним вже ніколи сліз тих не забути.
Відцвіла калина, кетяги пустила.
Прокляла за сина себе, що пустила.
Та хіба ж обріжеш соколині крила,
Коли кров’ю плаче Батьківщина мила?
І суха калина стогне в листопаді.
Не одну кровину загубила в “граді”.
“Чуєш мене, суко!?”, – просичить скрипуче.
“Буде й тобі мука, гаспидський байстрюче!
Будуть тобі сльози! Будуть й в тебе втрати!”, –
Виє на морозі сиротою мати
Та збирає сили – сік гіркий зимою.
Гримнуть небосхили гнівною весною.
Зацвіте калина білосніжним цвітом.
Свисне гільйотина над тиранським гнітом.
Й зарояться бджоли, тільки їх і чути.
Більше нам ніколи не одягнуть пута!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=602464
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 27.08.2015
автор: Андрій Майоров