Вона засинала сама, і щоразу – не віриш? – прекрасно.
Перед сном, мов молитву, сім раз шепотіла: «Трясця,
це ліжко холодне, у ньому клопи і самотність
потіснили мене, окуповують весь вільний простір.
Трясця, ця по́душка – мов гільйотина – хоча,
Радше, як камінь, заточений під ножа.
Трясця, ця ковдра – куца, тоненька, не гріє, –
цятка на мапі – мис Доброї – краще, Незлої, – Надії.
Трясця, Надія знов недоважила яблук – хай вб’ється!
Це вже укотре? Вона що, сяка-така лярва, сміється?
Трясця, цей сміх – як в недо́ - або геть нелікованого невротика;
треба пропити курс седативів чи антибіотиків.
Трясця, антибіотики, мов навіжені, виросли в цінах.
Ці переростки-мутанти – ну, ціни, – як на протеїнах.
Діти сусідські і то повільніше – не на таблетках/гормонах.
Трясця, це все через те, що ростуть на любові».
Судомно змикає повіки, зосереджується на цінах
На яблука, органи, антибіотики, вітаміни,
Тремтить під обіймами ковдри – мріє змінити з часом.
А так, то вона кожну ніч засинає сама і – як бачиш, – прекрасно.
/
Він засинає сам і – будь впевнена, – завше чудово.
На колінах його калачиком згорнена втома,
Долоні розрізані навпіл всілякими знаками долі,
Хіромантично заплетені лінії, що зібрались на лобі.
Він тихо відставить чай – мов табуретку, –
Машинально ввімкне телефон поїсти – в розетку, –
Розкладе по полицях одяг
записочки
бруд,
Суїцидальні думки заховає в найдальший кут.
Ляже у ліжко – арктичну обитель постелі ,–
Довгими митями гіпнотизуватиме стелю,
Свердлитиме темряву, аж заіржавіють іскри,
Допоки Аврора в щоку поцілує місто.
Думки заснують свою незалежну фортецю
за ті дві години сну й вимагатимуть, прецінь,
собі магдебурзького права, клейнод, привілеїв –
над ранок він нікотином гаситиме їх алелі.
Думки не проявляться у фенотипі – залізуть углиб,
по мажоритарці про́йдуть у мозок і – глип, –
засядуть там групою доброякісною з підозрою на онкологію,
а йому прокидайся з цим заалкоголеним
нестерпно жагучим бажанням поставити крапку.
Щовечора гладить кота і прасує краватку.
У тон непотрібності – механізована мова.
А так, то він засинає сам, і – кажу ж, – чудово.
//
Вони засинатимуть в самоті – на обох кінцях світу.
Їхні вікна завісять пітьмою, сумом і вітром;
зорі сяятимуть неодмінно, та їх світла не бачитимуть.
Вони не триматимуть зла. Хто завісив – пробачено.
Їхні двері завжди під замком – а серця тим більше, –
Від гостей береже темношкірий пес;
його тішить
коли кинеш йому черго́ву кістку стосунків:
розгризе, перекусить, оближеться – витягни з сумки
наступну, бо я вже з цією розправився, бачиш.
Ви годуєте пса сумлінно; сказати б – найкраще.
Кілометри артерій і трас зав’язались у вузлик.
Засинаєте на краю світів, і їх бджільний вулик
перекрикує все, навіть те, що ви зовсім поряд;
на вікнах пітьма, а варто б повірити зорям.
Оператори роз’єднають не через відстань,
а з близькості;
пес гарчить, він не впустить за двері – стереже гордовитість і
якийсь егоїзм, чи що.
Ну ж,
засинайте,
тихо.
Підкладіть попід подушки зілля, холод чи лихо –
Сни будуть чудові, ще кращі за звиклу реальність.
Головне – годуйте собаку, самотності в радість.
19.5.2014р,
Львів.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=601886
Рубрика: Лірика
дата надходження 24.08.2015
автор: Лань.