Життя людське…

Давно    життя    матусі    притомилось,
Та    доля    ще    мережила    літа,
Неначе    над    старенькою    глумилась.
А    жінка    знала,    що    вона    давно    не    та.

Життєву    чашу    випила    з    лихвою:
Розлуки,    зради    і    святу    любов
До    діток,    а    було    їх    в    неї    двоє.
(В    далекім    тридцять    третім    взяв    їх    Бог).

Вона    тоді,    напівжива    від    горя
І    голоду,    що    ледь    й    її    не    взяв,
Жила,    каралась,    вчилась…    Стала    лором,
Служила      не    системі,    не    князям…

Війну    пройшла,    мов    кару    Божу,    люту,
Жорстокістю    що    сколихнула    світ.
То    не    зерно    встеляло    землю    –    люди…
Чи    не    Компартії    то    був    страшний    Завіт?

Давно    про    Перемогу    світ    дізнався,
У    ранах    іще    корчилась    земля.
Життєвий    шлях    також    непросто    слався,
Та    знала    жінка:    лиш    любов    зціля.

До    неї    привели    двох    пацієнтів,
Голодних,    хворих,      дім      для    них    –    вокзал.
Для    дитбудинку    це    були    клієнти…
Заворушилася    у    матері    сльоза,

Коли    дітей    нещасних    оглядала,
Коли    в    очах    читала    біль    і    жах.
Дівча    над    братом    билося,    ридало.
А    той      в    безпам’ятті,    мов    неживий,    лежав.

«А    може,    це    мої    воскреслі    діти?    –
Знов    про    життя    подумала    своє,    –
І    змучені,    й    бліді,    й    такі    ж    тендітні…
Чи    може,    Бог    удруге    шанс    дає?..»

І    заходилась    діток    рятувати
Словами,    ліками,    своїм    душі    теплом.
Робила    все…    Й    її    назвали      –    «  мати»…
Так    у    турботах    все      й    життя      текло.

Їй    так    була    потрібна    ця    спокута,
Немов    цілюще    зілля    для    душі,
Що    стала    знов,    як    і    колись,    розкута:
Тепер    є    діти    в    неї    й      не    чужі!

Вона    сьогодні    втретє    –    прабабуся,
Самодостатньо    голос    прозвучав:
«Коли    на    правнучат    своїх    дивлюся,
Знаходжу    схожість    із    собою    в    їх    очах.»

Життя    людське    –    без    правил,  без    програми,
І    вижива    в    нім    той,    в    кім    є    любов,
Хто    пізнає    її    цілющі    гами,
Лиш    той    не    стане    у    житті    рабом

Ні    для    дітей,    батьків    що    забувають,
Ні    для    держави,    у    якій    живуть,
Бо    вони    місце    всюди    здобувають
І    власне    «я».    І    в    цім    є    правди    суть!
29.10.2013.

Ганна    верес




Ілея,  13.09.2015  -  22:41
Яка  трепетна  поезія    cry  тільки  з  тими  в  кому  живе  любов  стаються  дивні  речі...аксіома  багаторазово  перевірена  життям  Вдячна  за  поезію    flo18    flo36    16
Ганна  Верес,  13.09.2015  -  23:08
Спасибі,  Ілеєчко.  Мені  приємно  читати  Ваш  коментар,  людини,  по-справжньому  обдарованої.  Хай  посилає  Бог  Вам  добрих  людей.  friends    friends    friends    flo26
   
Шостацька  Людмила,  13.09.2015  -  21:20
Дуже  хвилююча  розповідь.Думаю,Ви  також  над  нею  плакали.  12    cry    17
Ганна  Верес,  13.09.2015  -  22:18
Людочко,  спасибі  за  увагу.  friends    friends    friends    flo23    flo23

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=601145
Рубрика: Сюжетні, драматургічні вірші
дата надходження 21.08.2015
автор: Ганна Верес (Демиденко)