Розсипаються пазли. Руйнуються ретро-картини.
Зирить вічність байдужа на крах сподівань і надій.
Все частіше на спогаді час зупиняється клином
І вертає до світу, де ми ще такі молоді.
Там у іншій воді наші душі хрестили й купали,
Там молилися також – нехай не небесним богам,
Там не зводили храмів – частіше таки руйнували,
Щоб прийняти до серця земний побудований храм.
Каже нам неофіт – вас колонами гнали до раю,
Ви не мали ніколи ніяких приватних свобод,
Ваші долі недарма печальне фіаско вінчає,
Вашу віру безвірну іздавна чекав ешафот.
Я похитую згідно – замучили кляті совіти,
Бо було не життя, а як нині говорять – облом,
Заставляли нас, нелюди, вчитись і чесно трудитись,
Щоб щодень розквітали і місто, й найменше село.
Я підтверджую – так, знахабніли до крайньої міри,
Бо не жебрали грошей, а било своє джерело,
Прирікали насильно отримать державну квартиру,
Чи новенький будинок, якщо до землі повело.
Це ж придумати треба – таке із народом творити!
Натякни-но сьогодні – який забушує фурор!
Від держави усе – дармові медицина й освіта.
І профспілка туди ж - «на халяву» пошле на курорт.
Позбавляли нас прав – безробіття, наркотиків, злиднів.
І тотальна зневіра, як черв, не точила грудей.
Це сьогодні ми панству – живий біогумус – набридли,
А тоді Батьківщиною звалась планета людей.
Не буває святих, де у нетрях шукають дорогу,
Де трудяща людина судьбу піднімає з колін,
Де затято нове виривається з кігтів старого –
Там нерідко звучить поминальний і жалібний дзвін.
Хай кострища палають під регіт причинний пігмеїв –
Вже галери на рейді чекають новітніх рабів.
Та допоки життя – нас до Світла ведуть Прометеї
І дорога до щастя – лише у святій боротьбі.
І не скаже ніхто, чи воскресне колись Атлантида,
Чи залишиться спогадом в книзі минулих віків,
Тільки наша стезя, наша ера величним болідом:
І легенда, і міф, і одвічно палкі маяки.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=599673
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 14.08.2015
автор: stawitscky