Сходило сонце. Повільно викочувалось із-за каркаса зруйнованого, зрешеченого кулями та снарядними осколками будинку і нависало над ним тим смертельним продовженням ночі, червонявою загравою.
Щоб не заснути на посту, а вранішній сон такий зрадливий, напосідає на обважнілі повіки, що мимовільно туляться одна до одної, склеплюючи очі, він жував суху стеблинку, яка віддавала гаром недавнього градового нашестя від лопотіння якого ще й досі дзвеніло в вухах відлуння наче, від камінців, що падають на бляху. А веселий зайчик, йому байдуже до втоми бійця, знай, блукав по обличчі того і таки витиснув заспокійливу усмішку. І якоїсь миті здалось, що вже й нема загрозливої небезпеки поруч. Бач, он і горобчик обізвався з надломленої вербової гілки.
- Живий! Живу! Промайнула в голові думка і теплою хвилею відгукнулась у грудях, де билось його гаряче, загартоване в боях, серце. І полинула в затишну домівку до рідних, заглянула у сквер, де під розлогим кленом стояла стара лавочка, улюблене місце відпочинку та роздумів. А потім прожогом гайнула на плесо, з жовтогарячим піском, озера і він уже, розмашисто розбиваючи хвилі дужими руками, був там, на самісінькій його середині. Прохолодна вранішня вода лоскотала плечі... Та ні, то не вода, то ротний торкав за рукав, повертаючи солдата до жорсткої реальності і злегка закашлявшись, трішки простудженим голосом мовив:
- Втомився. Іди відпочивай.
Черево шахти спритно прийняло бійця в свої прохолодні обійми і він заснув тривожним, короткочасним та тихим сном, що знову переніс його за тисячі кілометрів від скаліченої війною, сповненої гіркого стогону землі.
07.08.15
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=598289
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 07.08.2015
автор: Валентина Ланевич