Нещодавно мав розмову зі своїм однокурсником, з яким у свій час провчився 5 років у Севастопольському національному університеті ядерноі енергетики та промисловості.
Ми обидва - атомники за фахом. Але, звісно, в кожного з нас душа тягнеться до іншого, живого. Одним словом, до живих енергій, а не до обладнання АЕС. Мій товариш захоплюється риболовлею, а я - поезією.
Дмитро (його так зовуть) розповів мені, що мріє створити у своєму місті клуб любителів карпової ловлі "Карпфішинг Кузнецовськ" і поділився своїми міркуваннями щодо цього: "Я буду пробувати організовувати клуб, але в нас таких свідомих рибалок, як я, ще зовсім мало. Я б навіть сказав взагалі немає.... У всіх жадібність - понад усе. А тут треба рибу відпускати..."
Мені дуже сподобалися цікаві і правильні думки Діми...
Натомість, я похвалився власними успіхами в поезіі, перемогою у відбірковому турі літературного конкурсу, активною участю у літвечорах багатьох міст України.
"Молотки ви! А я поки в усьому розберуся, то якраз може до того часу дійде до людей, що треба бути не такими жадібними і любити природу!" - Вирвалося у Дмитра.
І тут мене ніби осінило: ми обидва рухаємося в одному напрямку! В потрібному напрямку! Просто кожен в своій сфері захоплень.
Як різні течії в одній великій ріці нашого щасливого майбутнього рідної батьківщини!
Якщо проаналізувати наших співвітчизників, то можна помітити, що хтось - швидка, стрімка течія, бистрина. Перериває каміння і мул на своєму шляху, катає буруни і робить піну. А хтось - дуже повільна, майже невідчутна течія і ледве встигає за всіма. Тягнеться поволі, втрачаючи контроль над ситуацією. Нічого свіжого та корисного не привносить в суспільне життя. А то й навпаки - "ставить палки в колеса" і приносить шкоду, збитки. Такі люди - мов сонні (ба навіть сплячі!) рибки. Але справа в тому, що ми ту рибу захоплюємо за собою, тягнемо. Каламутимо воду, в якій вона не зможе до кінця заснути. Бо ми - швидкі, як комети. І це сказано без зайвоі тіні лукавства та пихи. Саме завдяки небайдужим людям суспільство може розраховувати на динамічний розвиток та позитивний вектор напрямку свого існування.
Побільше би таких людей з активною життєвою позицією - і життя нашого народу стрімко перетворювалося би і йшло на краще...
Як відомо (і це логічно) - все почалося з думки творця. Але ж всі ми - частинки нашого батька. І наші думки формують нашу реальність.
Я не засуджую людей. Але прагнучи кращого майбутнього для своєі землі, яке залежить не тільки від одного мене, я активно спостерігаю за земляками. Багато українців концентруються на негативі та комплексі меншовартості. І не дивно, що коли люди впадають у зневіру та песимізм - вони тут же одразу і матеріалізуються у формі життєвих негараздів та хвороб... Не такого майбутнього вдостоєний мій народ, моя земля!..
І при чому річ іде не про національну меншовартість, а власну, індивідуальну... Бо завчені гасла про "Славу Україні..." можна почути в будь-якому підворітті, на кожному кроці. Ці слова розповзаються по теренах моєї землі, як голодні мурахи, що вигризають своєю агресією і ненавистю людські душі.
В устах п'яних підлітків гасло "Слава Україні" звучить як глузування і єхидна кричалка і аж ніяк не славить мою землю, а навпаки - нещадно паплюжить її славу, робить ій боляче...
Одного проголошення мало. Це не істинний маніфест! І виглядає більше як пустозвонство. Кожне слово має бути підтверджене справою.
Над дошкою пошани АЕС, на якій я працюю, багатотонним сталевим громаддям нависли глибокі, мудрі слова: "ТРУДОМ СЛАВЕН ЧЕЛОВЕК". Як грізний докір нездарам та енергійне підбадьорювання для справжніх трудяг.
Працею славиться людина. І в першу чергу - це праця над собою....
Залишається надіятися, що люди почнуть прокидатися, часи темної смути минуть, як важкі грозові хмари... І спраглу до люблячих рук землю дрібно зросить зцілюючий сліпий дощик, осяяний сонцем душевного тепла та глибокоі мудрості мого народу...
© Саша Обрій.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=597110
Рубрика: Лірика
дата надходження 01.08.2015
автор: Олександр Обрій