Зариті в мох історії мости --
провалені, щербаті, непрохідні...
Як сторожко доводиться брести,
зриваючись, в туманному сновидді,
і мотузяний поручень в руці
стискати гулом пальців побілілих!
У спину -- віддих втомлених бійців,
колись живих, навіки вже зомлілих.
Вогке коняче пирхання і біг,
тремтячі крупи в пінних білих клаптях...
О порохи нелічених доріг —
утомленого людства сіре плаття!
Напівживі обірвані мости
на кожнім метрі з’єднують з минулим,
і легко провалитись у світи,
над часом переходячи заснулим --
туди, де вже давно тебе нема,
лише луна обірвана — від інших.
На камені — розмиті письмена
і слід меча — в тужній останній ніші.
Несамовитий вершника політ—
застерегти когось від небезпеки,
століттями давно затертий слід,
відчайний крик -- загублений, далекий!
Вони живуть -- невидимі мости —
занедбані, зруйновані, забуті.
Один у одний вкладені світи
на кожному життєвому розпутті.
Їм байдуже до часу і до нас —
чи ми про них згадаєм і оціним.
В глибинах переховує їх час,
в ущелинах під небом буйно-синім.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=594391
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 18.07.2015
автор: Вікторія Т.