Данилку десять. Він вже старший брат.
Пишається тим хлопчик років з п’ять,
Тож раз у раз сестричку він повчає.
І лиш одне йому надокучає:
Гуляти з нею – то така морока:
Весь час мала тріщить, немов сорока:
Чому? та як? – до всього діло є.
Ще іграшок, буває, не дає:
Йому потрібні інколи ляльки,
Аби було в «таксі» кого везти.
От і сьогодні має з нею разом
Гулять на вулиці (в батьків немає часу…)
Сидить Тетянка з лялькою на лаві
І чує: «Чур, моє!», «І я, чур, граю!» -
Й біжить до брата (старший, він розкаже!):
- А що то «чур»? Чом так, а не інакше?
- Іди собі! Чого ти заважаєш?
- Данилку, то виходить, ти не знаєш?
- Іди, кажу.
- Ну, що ж, піду до мами, -
Ледь чутно брату мовила Тетяна.
………………………………………….
А голос мами казочку плете.
[i]Було, як світ постав, говорять, те.
Бог Чур угіддя людям роздавав.
- Чур, це мені! – тоді відповідав
Господар, ставив позначку-межу,
Аби ніхто кордон не перетнув.
Являвся Чур і в образі вогню,
Що мир беріг і спопеляв війну.
Це був могутній і шляхетний бог,
Бо рятував із Пекла він того,
Хто душу чисту, мов криштальну, мав.
Самого Чорнобога він лякав![/i]
………………………………………..
- Спасибі, мамо! Хай Данилко знає:
Тепер мене той Чур вже захищає!
- Не поспішай із висновками, доню,
А краще разом грайтеся надворі,
Навчіться шануватись і прощати –
І завжди будете в житті опору мати.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=594329
Рубрика: Казки, дитячі вірші
дата надходження 17.07.2015
автор: ptaha