У Антосевого діда, що живе собі в селі,
Працьовитий і сумирний коник є по кличці Грім.
Має гриву гарну, пишну, любить цукор і малят.
Будить вранці сонну тишу – кличе ржанням дідуся.
А в очах коня вологих оксамитом стелить сум.
- Чи, бува, не хворий коник? – каже хлопчик дідусю.
- Справа в іншому, Антосю, розкажу, коли вже просиш.
[i]У часи старі, прадавні бог війни – могутній Тур –
Від кочовиків навали вирішив створить межу –
Земляні вали високі. Хто ж їх буде насипать?
Українці впали в око. Наказав їм Тур узять
Сани (а було те влітку!) й землю навозити швидко.
Що ж пани (так плем’я звалось)? Нагорнули свій кордон,
Далі ж сипать відмовлялись. Спалахнув від гніву бог
Слово чарівне промовив – не залишилось нікого
Від панів, натомість коні заіржали на припоні.
Їх він і запряг у сани. Подивилась Коляда
На таке страшне знущання – й з неба колесо дала.
З того часу в українців кінь – найкращий в світі друг:
Топче у бою чужинців з козаками, і у плуг
Дозволя себе впрягати, землю краще щоб зорати.[/i]
Хлопчик коника обняв. Дідусеві ж так сказав:
- Залишусь у Вас на літо, буду Грома я глядіти.
А як навчите, то й сіна наготую на всю зиму.
Коник раптом заіржав. Може, дякую, сказав?
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=593924
Рубрика: Казки, дитячі вірші
дата надходження 15.07.2015
автор: ptaha