Сіренька хустинка і сиве волосся,
Злилися в єдине, як доля людська,
Уже не тривожать птахи стоголоссям,
Лиш хилиться спина щоднини до дна.
Була колись в парі, було колись щастя,
Вінчалися в церкві, як вишні в цвіту,
Не всім така доля сімейна удасться,
Бо радість ловили удвох на льоту.
Родилися діти, добро нажилося,
З раненька до ночі робили в полях,
Зерном наливалося стигле колосся,
Ростили на славу малих журавлят…
Малі підростали, ходили до храму,
На свято матуся пекла пиріжки.
Звертання батьківське цінилось синами,
Та горе вже бігло до них навпружки.
Війна! Прозвучало, як грім серед неба,
І небо покрили, як хмари – хрести,
Згоріло колосся на спалених стеблах
І жінці прийшлося самій хрест нести.
Дві бомби відразу попали у хату,
Де сіли обідати батько й сини,
У мить посивіла, забула кричати,
Вони часто троє приходять у сни.
Усе розібрала, зібрала останки,
В труну положила і тут же в дворі
На трьох узялася могилу копати,
Мужчині своєму й малій дітворі.
Давно порівнялась з землею хатина,
На ній окрім квітів ніщо не росте…
Могила на дворі, у ній домовина,
Це місце для жінки постійно святе.
Сіренька хустинка і сиве волосся,
Злилися в єдине, як доля людська,
Уже не тривожать птахи стоголоссям,
Лиш хилиться спина щоднини до дна.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=593779
Рубрика: Лірика
дата надходження 15.07.2015
автор: Віталій Назарук