Філіал їхнього відділу, в якому вона працювала, знаходився далеко від її дому, так далеко, що діставання вранці на роботу і ввечері додому перетворювалось на епічний подвиг з невідомим результатом. Щоранку вона, завжди схильна до спізнень через несприйняття часу як об’єктивної реальності, з відчаєм вливалася у похмурий густий натовп на зупинці тролейбуса і, як і всі, напружено дивилась вліво, намагаючись розгледіти, чи не з’являється на горизонті щось помітно-кольорове —жовте або червоне. Потім був запеклий штурм, коли правила цивілізованої поведінки перетворювались на чисту умовність. Якщо все було добре, вона їхала в салоні, охоче притиснувшись до будь-якого металевого поручня, аби тільки не заважати іншим, і так доїжджала до кінцевої, де була станція метро. Швидкий біг по підземному переходу, стрибок у вагон, півгодини колихання над чиїмись сумками, колінами, участь у взаємному тасуванні тіл, коли хтось виходив або заходив (її ніколи не дратувало, коли хтось її штовхав чи наступав на ногу, і ніколи не спадало на думку обурюватись: «Поосторожней, вы что — не видите?»). Зміна ліній метро, знову — напружене тремтіння від руху поїзда, потім—біг наверх сходами переходу і панічне чекання—виглядання чергового тролейбуса. Зійшовши з тролейбуса, вона знову бігла, вже з останніх сил, як спортсменка на фінішній прямій, до корпусу лікарні і, захекана, з шаленим серцебиттям, вскакувала в кімнату, де вже йшла політінформація і де вона намагалась бути максимально непомітною, затесавшись серед інших співробітників і вдаючи, що не бачить засудливих поглядів. Загалом дорога в обидва кінці щодня займала в неї майже чотири години.
Потім починався звичайний робочий день, а ввечері вона (новоспечена дружина, переповнена молодою турботою про свого чоловіка), вийшовши з роботи, кидалась з одного гастронома в інший, щоб застати тільки залишки масла, які продавщиця меланхолійно зішкрябувала з таці, плавлені сирки і крихти хліба на полицях. Наближався час закриття, а її ще чекала довга дорога додому... Одного разу вона заплакала з відчаю. О, ці ранні зимові сутінки, ці кучугури снігу край дороги, це чекання замерзлого тролейбуса на останньому відтинку шляху додому, який, якщо тролейбус не приїде, неможливо подолати пішки — це була довга дистанція між двома зупинками, яка йшла вздовж нескінченних рядів садів, про які вона за сім років проживання у своєму районі так і не довідалась — чиї вони і що там росло.
Чому вона не міняла місце роботи? За природою вона була досить інертною, рішення щодо покращення власного життя їй ніколи не вдавались, і потім...здається, її влаштовував колектив, в якому вона працювала. Не те, щоб зовсім...Як на будь-якому робочому місці, там були свої підводні течії. Скажімо, часом їй доводилось «воювати» з одним із масажистів — енергійним, самовпевненим , професійним, який, однак, не завжди рахувався з інтересами хворих, і вони, сподіваючись на авторитет лікаря, скаржилися їй. На жаль, вони не підозрювали, наскільки малий вплив мали лікарі в той час (а, можливо, й зараз) на середній медперсонал, а також на санітарок, прибиральниць, гардеробщиць...Це була всім відома в медичному світі таємниця, про яку ніхто не говорив.
На свою біду, вона прив’язувалась до людей — більше, ніж треба. Люди їй були цікаві — з усіма своїми слабкостями, варіаціями життєвих обставин і психології. Вона «розчинялась» в них, переставала бути об’єктивною, бачила тільки їхню унікальність, яка її полонила. Сама вона ніби переставала при цьому існувати. Тож чи могла вона добровільно полишити цих неповторних людей, з якими її звела доля, чи мала на це право?
Вона віталась із молодою співробітницею, яка щойно закінчила інститут і сиділа за сусіднім столом, і до якої вона ставилась трохи по-материнському, обговорюючи, коли та заводила розмову, її особисте життя й життя в цілому, кулінарні рецепти,фільми, біографії акторів і багато іншого. Молода колєга ловила кожне її слово і спішила виконати її поради. Їй здавалось, що вона мала моральний авторитет — серед хворих і співробітників — і як би тяжко їй не було щодня діставатись на роботу, вона забувала про це, як тільки переступала поріг лікарні. Це для неї був фактор, який виправдовував усі побутові незручності.
Часи були горбачовські, в повітрі висіло нове словосполучення «бригадный подряд». Вона помічала якусь легку метушню на роботі — люди сходились в кабінеті масажиста, перешіптувалсь, але вона ні про що не питала, в душі задоволена з того, що не страждала від надмірної цікавості до чужих справ.
І ось одного разу, на загальних зборах, все відкрилось...У них починався «бригадный подряд».Колектив розбивався на дві бригади, у кожній з яких було по двоє лікарів, дві медсестри,масажист і санітарка. Бригади по черзі працюватимуть через день, по дві зміни — з ранку до пізнього вечора. Основна перевага — це те, що кожний другий день буде вихідним. Це ж скільки часу зекономиться на транспорті! Всі навколо були збуджені й веселі, смакуючи перспективу мати кілька додаткових вільних днів на тижні. Особливо був задоволений, малюючи райдужні перспективи, масажист, з яким їй часом доводилось конфліктувати. Як виявилось, саме він був ініціатором і організатором великої зміни.
Вона дивилась на пожвавлені лиця і помічала, як часом, крадькома, в її бік кидались запитливо — співчутливі погляди. І тут до неї дійшло...Коли читали списки кожної бригади, її прізвище не прозвучало. Цьому була причина — лікарів (разом з нею) було п’ятеро, хтось один лишався поза поділом. Комусь одному не було місця, і цим кимось була вона. Ще нічого остаточно не було вирішене. Ще можна було попроситись в одну з бригад, якось "втиснутись" ,але вона відчула, що не може цього зробити. ЇЇ охопило почуття нестримного сорому чи ураженої гордості, чи обидва почуття разом, впереміш із якимось болючим здивуванням. Вона раптом зрозуміла, що впродовж усіх цих тижнів, відколи почались ця метушня і перешіптування, які вона благородно проігнорувала, молода подруга- співробітниця, із якою вона щодня активно спілкувалась, знала, що відбувається (більше того, як пізніше виявилось, поспішила першою вписатись у «бригаду»), і ні слова їй про це не сказала. Ні вона, ні інші...Вражена, вона ще встигла помітити злегка насмішкуватий, іронічний погляд масажиста.
Усі вони запитально дивились на неї. Дерев'яним голосом вона сказала, що все добре і що вона і так не змогла би прийняти участі у «бригадному підряді», оскільки через якийсь час їй потрібно буде поїхати на місяць на курси і вона не хоче залишати своїх хворих на когось іншого (адже при новій системі бригада колективно відповідає за хворих). Це була формальна відмовка, в якій, до того ж, було мало логіки (адже вона просто могла не набирати амбулаторних хворих на той місяць, коли її не буде), але вона всіх влаштувала.
Ще кілька місяців вона продовжувала їздити через ціле місто на роботу, повертаючись додому вкрай змученою. Вона не мала часу милуватись озерами, які виблискували з-перед вікон її висотного будинку і за які вона колись вибрала (як виявилось, невдало) цей район проживання. ЇЇ знайомі давно вже до неї не їздили— надто незручно й довго. Вона діставалась до роботи і зустрічала то одну, то другу бригаду відпочилих, свіжих від нових вражень співробітників, серед яких лише вона одна жила так далеко. Вона посміхалась їм (а вони їй), як і раніше, вдаючи, що нічого не сталось. Може, дійсно не сталось?
Щось раптом змінилось, і керівник забрав її для консультативної роботи в центр — центр відділу, центр міста, центр життя. Якимось чином (вона не могла повірити) у неї з’явився власний затишний кабінет із квітами на підвіконні і — найголовніше— власна медсестра, яка своєю старанністю прикрасила й полегшила їй кілька років життя. Тепер вона з радістю їздила на роботу, з задоволенням піднімаючись довжелезним ескалатором, знаючи, що у випадку п’ятихвилинного спізнення «її» медсестра підстрахує її. На роботі вона робила те, що вміла й любила, і всім єством відчувала, що була на своєму місці.
Все ж, у пам’яті залишився момент... Коли ще там, у філіалі, посланець керівника передав їй пропозицію працювати в центрі, в неї почалась внутрішня паніка. Виявляється, вона все ж таки звикла до цих людей, їхніх облич, голосів, скарг, анекдотів, непорозумінь, домашнього печива, роздратування, гумору... Вони дивились на неї розгублено і ніби присоромлено, і їй раптом захотілось відмовитись від пропозиції і залишитись із ними... так, ніби в тому, що вона їх покине, була якась зрада. Добре, що вона цього не зробила. Почуття спорідненості спалахнуло в ній і згасло. Можливо, вона йому просто не повірила. Не треба вірити всьому, що ворушиться в душі. Є холодні, тверді факти життя, які вимагають із собою рахуватись.
Справи у філіалі, звідки вона пішла, почали йти гірше, керівництво перестало туди навідуватись. Відчувалось, що закриття його —лише справа часу. Коли вона зустрічала бувших своїх співробітників, які похмуро приїдждали в центр на загальні збори, вона ні про що їх не розпитувала і сама собі з цього дивувалась. Чи працювали вони ще за методом «бригадного підряду», чи ні — їй було все одно.
Втім, все, що відбулось, підвело її до одного жорсткого життєвого питання, на яке нелегко відповісти: що таке «моральний авторитет» серед людей і чого він вартий? Чи можна розраховувати на нього, будувати на його основі самооцінку й життєві плани? Чи може на ньому грунтуватись самоповага —людини, народу, країни? І той, хто ще донедавна сприяв твоїй ілюзії моральної вагомості або вищості, чи несе відповідальність, коли обставини спокушають його покинути тебе заради власного успіху, добробуту, комфорту? І навпаки — що, як не хтось інший, а ти сам напівсвідомо створив цей острівець самозамилування із втішних для власного самолюбства фантазій, яким не було реальних підстав?
Головне ж—що робити, коли твій «моральний авторитет» виявився міражем, який розтанув при наближенні до нього, і йти тобі ще довго—через нескінченні піски й поодинокі колючки, без друзів і без відчуття своєї значимості ? Проклинати тих, хто тебе «зрадив»? Чи просто рухатись вперед, спочатку заніміло, а потім потрохи роздивляючись навруги, аж доки не почнеш помічати нові обличчя, мозаїчний купол метро над головою, сад за вікнами тролейбуса, дивовижні озера у сутінках зі свого балкону..? Доки перестанеш бути залежним від свого «морального авторитету» — справжнього чи уявного?
Вікторія Торон
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=590960
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 01.07.2015
автор: Вікторія Т.