Приснилась матері під рік старий війна.
Аж стрепенулась: адже сон пророчий…
Пред образами клала хрест вона.
Вогнем палали неспокійні очі.
«Війна?!.. А з ким? Й за що нам воювать? –
Думки свідомість різали, мов лезом, –
Росія хоче в світі царювать? –
Підозрами ділилася колезі. –
Невже їй мало газу, чи землі?
А може, сліз, крові своєї мало?
Невже рука така є у Кремлі,
Щоби війська на мій народ послала?»
Страшний той сон у цьому ж році збувсь:
Тут Гіркіни, Бородаї воюють.
Весь світ Росії об’явив ганьбу:
Навіть дитячу іграшку… мінують,
Заводи, колії, вокзали і мости,
Майданчики спортивні, школи, хати…
Хіба можливо ці гріхи простить?
Невже не сором світові брехати!
Невже вони забули, що є Бог
І Правда, не купить яку за злото,
І діти їхні їх назвуть обох:
«Не батько ти – нікчема і сволота.»
Сльоза… скотилася і напівтихий зойк
Прорвав матусі болем білі груди:
То не намиста розірвавсь разок –
То падали безвинні мирні люди.
Втекли кудись матусі тихі сни,
Утратила давно ця ненька спокій,
Адже в Донбасі два її сини…
Спитала в Бога: «Буде це допоки?»
22.08.2014.
Ганна Верес
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=590883
Рубрика: Воєнна лірика
дата надходження 30.06.2015
автор: Ганна Верес (Демиденко)